Культура

Культурна дистанція – наріжний камінь у фундаменті нашої війни. Позбавлених національної ідентичності українців Кремль завжди зможе оголосити росіянами

Культурна дистанція. Наріжний камінь у фундаменті нашої війни.

Культурна дистанція народів може бути різною. Наприклад, між українцями та норвежцями культурна дистанція буде явно більшою, ніж між українцями та білорусами. Тому що кириличний алфавіт. Тому що простір православної культури. Тому що Східна Європа, географічне сусідство та слов’янські народи. Українці здатні зрозуміти білорусів без перекладу – на відміну португальців чи греків. Але величина культурної дистанції визначає не тільки здатність розуміти одне одного. Іноді вона визначає ще й швидкість асиміляції.

Барбара Такман у книзі “Серпневі гармати” писала про передумови Першої світової війни. Серед іншого, вона згадувала про анексію Німеччиною французьких Ельзасу та Лотарингії за підсумком франко-прусської війни 1870 року. Бісмарк був проти цього кроку, стверджуючи, що нові території стануть ахіллесовою п’ятою Німецької імперії. А коли генеральний штаб наполіг на анексії, Бісмарк радив надати мешканцям Ельзасу та Лотарингії якомога більшої автономії, бо “що більше вони вважатимуть себе ельзасцями, то менше – французами”.

Культурна дистанція між французами та німцями була надто великою. Берлін не міг переконати мешканців анексованих областей у тому, що ті відтепер – німці. Єдиний шанс був у тому, щоб замінити національну ідентичність ельзасців регіональною, але до Бісмарка не дослухалися.

Німеччина керувала колишніми французькими територіями як “Рейхсляндом” – приблизно так само, як і африканськими колоніями. Такман пише, що в результаті німецькі чиновники озлобили й без того нелояльне населення і про жодну інтеграцію в імперію вже не йшлося. У Першу світову ельзасці та лотарингці відмовлялися воювати у складі німецької армії, а в 1918 році за підсумком Версальського миру території повернулися до складу Франції.

Культурна дистанція між народами – фактор, що визначає логіку та поведінку як окупованих, так і окупантів. Й особливість нашої війни в тому, що Росія відмовляється визнавати культурну дистанцію між росіянами та українцями.

Фрази про “один народ” – це ж не формула тролінгу. Це державна стратегія. У рамках якої українцям відмовляють у праві на інакшість. У рамках якої на окупованих територіях спершу знищують носіїв української ідентичності, а решті пропонують оголосити себе росіянами. Спочатку прибирають тих, хто є носієм культурної дистанції, а потім душать тих, хто залишився в обіймах. І ставку Москва робить саме на те, що слов’янська етномовна спільність, кириличні алфавіти та простір православної культури цілком достатні для поглинання й розчинення.

Усі останні 30 років російської політики в Україні – це спроба стерти культурну дистанцію. Звідси – ідеї другої державної мови та спільні підручники історії часів Табачника. Звідси ж – боротьба з окремою українською церквою й просування громадянської релігії під брендом “Велика вітчизняна війна”. Москва всіма силами гальмувала культурну емансипацію і готова була залишити українській культурі лише роль такої собі регіональної особливості – з варениками, шароварами та обов’язковим культом Переяславської ради.

Усі ці 30 років Україна протиставляла Москві свої спроби збільшити культурну дистанцію. Окремий патріархат та єдину державну мову. Політику національної пам’яті та власний пантеон героїв. Новоюліанський календар і навіть колір беретів в українській армії. Іноді навіть безглузді ідеї – на зразок переходу на латинський алфавіт – були нічим іншим, як і тією самою спробою збільшити культурну дистанцію. Прагненням відокремити ідентичність і спробою прокреслити кордон. Той самий кордон, який Москва не полишала надій стерти.

Культурна дистанція визначає складність асиміляції, зокрема добровільної. Після анексії Криму окупаційна влада провела на півострові перепис. Згідно з результатами якого кількість кримських татар на півострові залишилася незмінною – приблизно 13%, а ось кількість українців за вісім місяців скоротилася на 10% (із довоєнних 25% до 15%). Мова, етнічність, національна пам’ять та релігійний чинник спрацювали в першому випадку. А відсутність усього перерахованого – у другому.

Цілком імовірно, що Москва розраховувала на порівнянну швидкість асиміляції й на інших окупованих українських територіях. Але особливість короткої культурної дистанції у тому, що це фактор, який працює в обидві сторони, а зміна ідентичності – це двосторонній процес.

За даними радянського ще перепису в 1989 році 11,3 млн жителів України ідентифікували себе як росіяни. Імовірно, значну частину з них складали русифіковані українці, але це не так важливо, якщо зважити на те, що культурна ідентичність – це завжди питання персонального вибору. Величина культурної дистанції дозволяла їм без особливих проблем інтегруватися в українське суспільство, а тому вже 2001 року 3 млн із них обрали українську ідентичність замість російської.

Зміна ідентичності була питанням персонального вибору. Вона не вимагала зміни конфесії, інтеграція не ускладнювалася фенотиповими особливостями, і навіть знання мови й історії стало значним фактором лише десятиліття потому.

Усі ці роки персональний вибір визначався сумою подій, що відбувалися в індивідуальних біографіях. Українські росіяни жили у країні, обурювалися рівнем корупції, виходили на протести, реагували на вторгнення у 2014-му та 2022-му, волонтерили та йшли до армії. Якоїсь миті сума вчинків стає важливішою за мову дитинства – і про колишню ідентичність починає нагадувати хіба що закінчення прізвища.

Національність виявилася не рівнозначна світогляду. Багато хто з тих, хто став воювати на боці окупаційної російської армії, цілком міг би похвалитися українським родоводом. Але первинним виявилися або ностальгія за СРСР і “втраченою величчю”, або ситуативний фактор соціального ліфта, здатний піднести тебе в умовах окупації на кілька поверхів угору.

Ті, хто став на бік України, не завжди могли похвалитися українським бекграундом. Але первинним виявилося бажання захистити свій будинок та небажання жити за тоталітарними правилами. В очах Москви всі вони тепер – зрадники, іреденти, які не погодилися з роллю. Кожен факт окупації супроводжується терором проти носіїв ідентичності, щоб потім асимілювати тих, хто у своєму житті готовий зосередитися на цінностях побутового виживання.

Саме тому, коли ми говоримо сьогодні про нашу війну, фактор культурної дистанції не вдасться скинути з рахунків. Російське “вирішення українського питання” полягає не так у фізичному геноциді, як у культурному. Тому що позбавлених національної ідентичності українців Кремль завжди зможе оголосити росіянами.

Ті, хто сьогодні борються на фронті, б’ються за те, щоб провести кордон між нами та ними. Будь-яка спроба скоротити культурну дистанцію так чи інакше працює на Росію. Будь-яка спроба збільшити – захищає від розчинення й поглинання. У когось буде спокуса сказати, що від поглинання захищає не культура, а армія, і він матиме рацію. Але в тому й особливість, що від ідентичності людей, серед іншого, залежатиме те, чи підуть вони у військкомати, коли настане час.

Джерело: “Українська правда”

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.

Adblock test (Why?)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button