КультураУкраїна і Світ

130-річчя Миколи Хвильового – як комуніст став натхненником гасла «Геть від Москви!»

13 грудня минає 130 років з дня народження Миколи Хвильового (18931933) – відомого українського письменника, поета, публіциста. Про його непересічну і трагічну долю «Історична Свобода» говорила з літетатурознавицею Яриною Цимбал.

– На вашій сторінці у фейсбуці прочитав, що в середині 1920-х років Микола Хвильовий був одним із найзатребуваніших письменників. А чим він був такий цікавий своїм сучасникам?

Хвильовий був найпопулярнішим письменником у середині 1920-х. Прозові збірки «Осінь» і «Сині етюди» – це був фурор!

– Тут слово «найзатребуваніший», може, не дуже підходить для характеристики ставлення і значення Хвильового у ті часи. Він був найпопулярнішим письменником. Нам навіть важко уявити сьогодні його популярність у середині 1920-х. Літературний процес ще не набрав обертів, не покотився з розгоном цей літературний потяг. Було не так багато нових книжок. Але це зовсім не пояснює феномен популярності Хвильового.

«Сині етюди». Обкладинка збірки прозових творів Миколи Хвильового, 1923 рік


«Сині етюди». Обкладинка збірки прозових творів Миколи Хвильового, 1923 рік

Він дебютував як поет. Не можна сказати, що його перші віршовані збірки справили велике враження. Принаймні його сучасники Павло Тичина чи Володимир Сосюра як поети були набагато популярніші. Зате перші ж дві прозові збірки Хвильового, які вийшли поспіль одна за одною – «Осінь» і «Сині етюди», – це був фурор! Це було настільки нове, свіже слово! Це була проза про ось ті часи, в яких читачі жили. Тобто це не класична література, яка розповідає про минулі чи навіть про давно минулі часи, а це були оповідання і повісті про революцію і визвольні змагання, про ті події, в яких кожна людина в Україні того часу брала участь чи була очевидцем, по них історія прокотилася важким таким катком. І от Хвильовий все це представив у такій абсолютно свіжій, несподіваній прозі. Тому його вплив на тогочасні уми читацькі і письменницькі був надзвичайно великий.

Критики поклали на нього почесний обов’язок «лідера покоління, найвидатнішого сучасного українського письменника»

У середині 1920-х провели опитування серед письменників. Зі 138 осіб на запитання про улюбленого сучасного письменника 106 відповіли: Хвильовий. Тобто у нього величезна популярність серед письменників, і так само серед широких читацьких кіл він теж до свого самогубства в 1933-му залишався письменником №1.

Цікаво, що він і сам це усвідомлював. В листах середини 1920-х років він писав, що це для нього великий тягар, бо після перших двох книжок критики поклали на нього почесний обов’язок «лідера покоління, найвидатнішого сучасного українського письменника». І хоч він себе таким не вважав, але відчував за собою цей обов’язок – відповідати цьому високому званню, яке йому критики і читацька публіка присудили.

Ледь не всі молоді письменники, які приходили в літературу в першій половині 1920-х років, наслідували Хвильового. Не назвати їх «школою» – просто таким був його величезний вплив, що свідомо чи несвідомо кожен другий молодий прозаїк писав «під Хвильового», так би мовити. І це тривало певний час.

Ярина Цимбал


Ярина Цимбал

– Нам Микола Хвильовий цікавий не лише як письменник, а й як до певної міри ідеолог: чи то автор, чи то натхненник гасла «Геть від Москви!». От як Хвильовий дійшов до цього гасла?

Гасло пов’язувалося насамперед з літературою. Хвильовий придумав феномен «психологічної Європи». У зв’язку з цим і виникло гасло «Геть від Москви!»

– Це був довгий шлях. Попервах це гасло пов’язувалося насамперед з літературою. Хвильовий придумав феномен «психологічної Європи» і закликав орієнтуватися на неї. У зв’язку з цим і виникло гасло «Геть від Москви!». Причому конкретно таких слів у нього немає. Тобто ідея гасла його, але таких слів у його текстах немає, саме таких слів він не промовив на жодному публічному диспуті. Просто так сформулювали ідею, закладену передовсім у його памфлетах і всій публіцистичній діяльності.

Хвильовому йшлося про те, щоб не орієнтуватися на російську літературу, бо вона відстала і нічого нового дати не може. Українська література розвивається швидшими темпами і русло для розвитку вона знайде у Європі, тому що там більший вибір, європейські ідеї більше відповідають українській ментальності, українці там знайдуть багато для себе корисного і цікавого, а російська література, як вважав Хвильовий, у 1920-х відстає від світового процесу, тому якоїсь там поживи інтелектуальної для українців не дасть.

Водночас у нього була ідея «азійського Ренесансу». Тобто «Ренесанс» мав прийти зі Сходу, і центром цього «Ренесансу» якраз мала стати Україна. У нього багато ідей, які начебто заперечують одна одну або парадоксально поєднуються – «психологічна Європа» і водночас «азійський Ренесанс».

До кінця 1920-х гасло «Геть від Москви!» сприймалося як самостійницьке

А гасло «Геть від Москви!» було попервах літературним. І вже великою мірою його опоненти, а так само і його однодумці поширили його і в політичну площину. Попервах Хвильовий не збирався переходити цю межу. Але так розвивалися події і так склалося, що до кінця 1920-х років гасло «Геть від Москви!» сприймалося як політичне самостійницьке гасло.

Гасло «Геть від Москви» під час однієї з акцій у столиці України. Київ, 8 грудня 2019 року


Гасло «Геть від Москви» під час однієї з акцій у столиці України. Київ, 8 грудня 2019 року

Його політична діяльність, назвімо її так, складалася не дуже просто. В ранній автобіографії, написаній під час партійної чистки, Хвильовий зізнавався в тому, що вперше про існування українських політичних партій, зокрема соціал-демократичної, він почув у війську в 1917 році. Наскільки пригадую, Лютнева революція в Петрограді захопила його десь на румунському фронті і в лазареті. Він був ще тоді Фітільов – був поранений і лежав у лазареті. І тоді почалися заворушення в армії. Він став делегатом військового з’їзду, на якому дізнався, що існують не тільки російські, а й українські політичні партії.

Хвильовий обрав більшовицьку ідеологію. Написав у передсмертній записці: «Хай живе Комуністична партія!»

Але коли він повернувся до себе на Слобожанщину – Охтирка, Богодухів – то примкнув до партизанського загону, який з часом приєднався до Червоної армії. Тобто у вирі тих подій Хвильовий обрав більшовицьку ідеологію. І як людина надзвичайно віддана ідеї, зрадити ідею він не міг. Якщо він у неї повірив, то йшов з нею до кінця. Власне, він це написав у передсмертній записці: «Хай живе Комуністична партія!». Йшлося ж не так про конкретну партію, як про ідею, в яку він повірив.

Безперечно, це була дуже складна людина. Власне, творчі люди, справжні генії і не бувають простими. Коли він написав останній свій памфлет «Україна чи Малоросія?», то його спершу прочитали у ЦК партії. Хвильового, як партійну людину, викликали на розмову. І після цієї розмови, вийшовши з засідання, Хвильовий зустрів письменника Івана Сенченка, який вже на схилку літ пригадував цю розмову. Тоді колеги знали про те, що у Хвильового є новий памфлет «Україна чи Малоросія?», який читали й обговорювали серед вищого партійного керівництва. І всі чекали на результати. І от Сенченко зустрічає Хвильового і запитує: ну що там? І Хвильовий каже, що друкувати заборонили. І він його не друкував, тому що так сказала партія.

У редакції журналу «Всесвіт» (зліва направо): Олександр Довженко, Кость Гордієнко і Микола Хвильовий. Харків, 1925 рік


У редакції журналу «Всесвіт» (зліва направо): Олександр Довженко, Кость Гордієнко і Микола Хвильовий. Харків, 1925 рік

– Хвильовий започаткував літературну дискусію, в ході якої народилося цілком політичне гасло «Геть від Москви!». Дискусію помітив сам Сталін. Партія на Хвильового «наїхала» – він щиро чи не дуже щиро покаявся. Це зрозуміло – такі тоді були порядки. Але незрозуміло, що після цього всього йому наприкінці 1927 року на тривалий час дозволили виїхати за кордон. Не відправили «надихатися» російською культурою, а випустили в Європу, в Німеччину! Як так сталося? Не боялися, що він втече?

– Не знаю. Документів про це не збереглося. Тим паче, важко зрозуміти логіку якихось управлінських структур, як вони це вирішували. Зрештою, не один Хвильовий у той час побував за кордоном. Михайло Яловий і Олександр Копиленко, Валер’ян Підмогильний і Аркадій Любченко їздили у Берлін, Прагу і в Париж. Тобто це не було аж якоюсь такою дивиною, їх ніхто не замикав на ключ. Ймовірно, влада була впевнена, що Хвильовий повернеться, адже його випустили з дружиною і падчеркою. Так що навіть не було його чим шантажувати для повернення. Мабуть, якби захотів, то залишився б.

Загалом ситуація 1920-х років абсолютно відмінна, наприклад, від 1950–1960-х, коли виїзд за кордон – це було майже неможливо. На жаль, я не оперую жодними документами, звідки би мала якісь факти. Це все тільки здогади, тому що мало що збереглося. Зрештою навіть у цих бюрократичних документах ніколи не буває реалістичних пояснень.

Меморіальна дошка у Харкові на будинку, де у період 1923–1930 років жив український письменник Микола Хвильовий


Меморіальна дошка у Харкові на будинку, де у період 1923–1930 років жив український письменник Микола Хвильовий

– Ви досліджуєте українську літературу 1920-х років: популяризуєте «Наші 1920-ті», тогочасних українських письменників. В ті роки відбувається Українське відродження, в тому числі й літературне. І його представник Микола Хвильовий, він же – Фітільов.

Він – вчорашній червоноармієць, ідейний комуніст, червоноармієць – типовий персонаж цього відродження чи нетиповий? Тобто серед тодішніх українських письменників ось така біографія – це щось таке притаманне чи радше виняток? Наскільки тодішні українські письменники в масі своїй були ідейними комуністами чи то колишніми червоноармійцями?

– Ви його так називаєте червоноармійцем. В якийсь момент його партизанський загін пристав до армії, але слово «червоноармієць» не характеризує Хвильового.

– Даруйте. По-перше, його загін пристав саме до Червоної армії, а не до якоїсь іншої. По-друге, наприкінці 1918 року вся Червона армія страждає на партизанщину. Це її діагноз. Тому Хвильовий справді червоноармієць, і не будемо цього соромитися.

Український прозаїк, поет, публіцист Микола Хвильовий (1893–1933)


Український прозаїк, поет, публіцист Микола Хвильовий (1893–1933)

– Загалом його біографія не становила якогось винятку серед культурних діячів 1920-х років. Тут залежало все радше від віку. Серед старших, як от Хвильовий, кого призвали ще під час Першої світової війни, багато хто з царської армії опинився відразу в іншій, необов’язково в Червоній армії. Скажімо, Петро Панч умудрився пройти через кілька різних армій, і тільки, здається, п’ятою стала Червона армія. А натомість молодші в принципі не встигли повоювати, оминули будь-яку армію, будь-який фронт.

Для свого покоління біографія Хвильового загалом радше типова. Нетипова вона хіба в тому моменті, що з виру революції і різних конфліктів він потрапляє в літературу, а не в політичну діяльність чи якісь управлінські структури на місцях.

– А тогочасні українські письменники наскільки були ідейними комуністами чи здебільшого мусили пристосовуватися?

– Мені важко оцінити. Це ж треба мати якісь приватні їхні свідчення, де вони висловлювали б особисту думку.

Необов’язково було вступати в партію, але, скажімо, у Вільній академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) було з десяток партійців. Це і сам Хвильовий, і Микола Куліш, який теж, до речі, воював, Павло Іванов, Григорій Епік. Зрештою, тоді кожна літературна організація навіть дбала про те, щоб у ній були члени партії. Бо це додавало політичної ваги, вони сподівалися на якісь додаткові «плюшки» від радянської влади. Тому їхню ідейність важко перевірити чи виміряти в якийсь спосіб.

Хвильовий був ідейний, не міг жити без революції. Хвильовий «сам хвилюється і всіх хвилює»

Хвильовий був ідейний, але в нього було своє уявлення – він не міг жити без революції у вищому сенсі, не міг себе знайти в мирному житті. Недаремно ж собі такий псевдонім вибрав. Як потім критик Володимир Коряк написав, Хвильовий «сам хвилюється і всіх хвилює».

Те, що «всіх хвилює», то ми вже поговорили про його популярність. А ось те, що «сам хвилюється», то це якраз означало, що в ньому постійно вирує якесь прагнення змін. І тому він без революції жити не міг. Йому треба було повставати, бунтувати і змагатися за нове життя, яке йому бачилося «загірною комуною», а не чимось реалістичним. Тому ідейність тут іншого порядку. Це відданість певній ідеї, але необов’язково комуністичній та й взагалі необов’язково політичній.

Могила письменника Миколи Хвильового (1893–1933) у Харкові


Могила письменника Миколи Хвильового (1893–1933) у Харкові

– Все-таки щодо комунізму, даруйте, не погоджуся. Цього року не лише ювілей з дня народження, але й роковини трагічної смерті Миколи Хвильового: 90 років тому, у травні 1933 року, він застрелився. І коли дослідники пишуть про його останні дні, то часто зазначають, що він їздив десь на Полтавщину і бачив, як українські селяни помирають від голоду. Але у своїй передсмертній записці Хвильовий пише: «Хай живе Комуністична партія!». Там і слова немає про те, що ж ви зробили з українським народом!

– Немає.

– Тобто людина була до останнього моменту ідейна. Неочевидно, чи його схвилювали померлі від голоду селяни, а будівництво комунізму справді хвилювало.

У Хвильового була схильність до суїциду. У 1923 році ходив у Шатилівські яри з «Браунінгом» і хотів застрелитися

– Мені здається, що так говорити неправомірно. Тому що він не мусив в передсмертній записці написати якийсь звіт. По-перше, у Хвильового взагалі була схильність до суїциду. І він у листах до Миколи Зерова ще у 1923 році писав про те, що ходив у Шатилівські яри з «Браунінгом» і хотів застрелитися, але забракло силі волі. А в 1933 році не забракло.

Колись записували передачу з Олександром Зінченком і Юрієм Шаповалом саме про самогубство Хвильового. Ми з психологічного боку теж намагалися підійти до цього: чи був Голодомор, який Хвильовий реально бачив у березні 1933 року, причиною самогубства. Ідея Олександра Зінченка полягала в тому, що саме це стало причиною. Але в ході дискусії ми дійшли спільного висновку, що це була тільки остання крапля. Тому що вже було забагато причин вчинити самогубство, плюс психологічна схильність Хвильового до цього. І в сумі це дало постріл 13 травня 1933 року.

Похорон Миколи Хвильового в Харкові, 15 травня 1933 року


Похорон Миколи Хвильового в Харкові, 15 травня 1933 року
Похорони Миколи Хвильового, Харків, 14 травня 1933 рік. Подвір’я будинку «Слово». (Світлина з архівів Харківського літературного музею)


Похорони Миколи Хвильового, Харків, 14 травня 1933 рік. Подвір’я будинку «Слово». (Світлина з архівів Харківського літературного музею)

Записка? Усі пам’ятають фразу «Хай живе Комуністична партія!». Ніхто ж ніколи не пам’ятає фрази: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації». Слова «комуніст» там не було. Тим паче Яловий був есером і написав про українських есерів роман «Золоті лисенята».

– Як не було?! Цитую передсмертну записку Хвильового: «Арешт Ялового – розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найкращими комуністами?». Не подумайте, що з мого боку якась спроба його засудити – з мого боку спроба його зрозуміти.

Ми почали з того, чим він був цікавий для своїх сучасників. А чим під час декомунізації може бути цікавий комуніст Хвильовий?

До письменників застосовуємо передовсім естетичний і художній критерії, а не їхні політичні позиції за життя

– Нам цікавий письменник Хвильовий, якого ми оцінюємо сьогодні не за політичними ідеями, а насамперед за творчим доробком. Безперечно, що його творчість – це одна з вершин української прози ХХ століття, її читатимуть і вивчатимуть. Думаю, для багатьох молодих письменників він і надалі залишатиметься певним зразком. Бо Хвильовий, а надто як письменник-самоук – це видатне явище не тільки в українській літературі, а й у світовій так само. Тому до письменників застосовуємо передовсім естетичний і художній критерії, а не їхні політичні позиції за життя чи ставлення до цих ідей після смерті.

Adblock test (Why?)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button