КультураУкраїна і Світ

«Останній раз я хочу бути вимушеною переселенкою вже в Крим»: історія кримської татарки, яка відкрила заклад у своїй 4-й домівці

Анастасія Одинець

«Ас-Саляму алейкум!» – з усмішкою на обличчі зустрічає відвідувачів кароока жінка в тюрбані. Відразу пропонує чай, каву, пахлаву. Негучно звучить кримськотатарська музика, на полицях стоять джезви для приготування кави і лежать феси – різнокольорові головні убори. На слова відвідувачів «У вас так ароматно пахне!» жінка, усміхаючись, відповідає: «А як має пахнути вдома?»

Домом жінка називає «Кримський дворик» – невеличке кафе у центрі Львова. Його Леране Хайбулаєва відкрила лише кілька місяців тому. Гостей вона частує національною кухнею свого народу – янтиками, самсою, мантами.

За своє життя це вже – четверта домівка для жінки. Народилася Леране в депортації в Узбекистані і дитиною повернулася в Крим. У 2016-му вона виїжджала з окупованого Росією півострова, а з початком масштабного російського вторгнення – евакуювалася вже з Ірпеня.

Леране у своєму закладі «Кримський дворик» у Львові


Леране у своєму закладі «Кримський дворик» у Львові

Як Леране тричі починала нову сторінку свого життя, що доводилося пережити її сім’ї під час вимушених міграцій та як жінка розповідає про Крим через гастрономічні відчуття – переселенка поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?»

Депортація родини в Узбекистан

У травні 1944 року родину Леране, як і ще майже 200 тисяч кримських татар, депортували з Криму. Тоді її бабусям і дідусям було по 18-20 років. Їхні спогади про той страшний день жінка переповідає так:

«Бабуся згадувала, що зранку 18 травня її мама поставила варити сарму – голубці з виноградного листя. За ніч вони були ще теплі. Моя бабуся пам’ятає, як цю каструлю в неї на очах збили радянські солдати. На збори вони давали 15 хвилин. Звичайно, це був жах для мого народу».

Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до повернення в Крим. Зліва направо: бабуся Медіне з немовлям Ельвірою, сестра Урьяне, дідусь Сеть-Яя, мама Мусіне і Леране


Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до повернення в Крим. Зліва направо: бабуся Медіне з немовлям Ельвірою, сестра Урьяне, дідусь Сеть-Яя, мама Мусіне і Леране

Бабуся Леране опинилася на Уралі. Клімат там різнився від кримського, тож, щоб утеплити одяг, жінка мусила знаходити підручні матеріали – наприклад, мішковину.

«Тоді була страшна радянська пропаганда. Узбеки розповідали бабусям, що їх готували до приїзду людей із копитами і трьома очима. Потім вони побачили, що мова схожа – тюркська, і намаз роблять одновірці-мусульмани», – каже переселенка.

Узбеки розповідали, що їх готували до приїзду людей із копитами і трьома очима

Як розповідала бабуся Леране Хайбулаєвої, до депортованих кримських татар в Узбекистані ставилися упереджено. До прикладу, вони не могли претендувати на керівні посади. І навіть якщо вибір стояв між ними та узбеками без відповідного фаху – кримські татари все одно не отримували роботу. Однак, поза тим, у жінки залишилися дуже щемливі та приємні спогади про Узбекистан.

«Депортація торкнулася кожної кримськотатарської родини, причому зараз дізнаєшся факти, які були під пластом ці 50-70 років», – каже Леране.

Повернення на Батьківщину

Вперше Леране Хайбулаєва наживо побачила свій рідний край у вісім років. На півострів сім’я поверталася літаком.

«Запам’яталося, що ми їхали дуже довго вночі. На ранок прокидаємося – село, бур’яни, перекошені хатинки, доріг немає. Ось таке зневажливе ставлення до землі в окупантів», – згадує жінка.

В Узбекистані сім’я Леране жила в селищі міського типу Джумашуй. Хайбулаєві самі облаштували там свій побут – у хаті були вбиральня, ванна. Поряд з будинком посадили виноградник, мали грядки з помідорами й перцем. Вже у Криму сім’ї довелося все починати спочатку.

Леране (зліва) з сестрою Урьяне перед будинком у селі Джанкойського району в Криму


Леране (зліва) з сестрою Урьяне перед будинком у селі Джанкойського району в Криму

«Коли тато з керамічної плитки й бетону спорудив щось на кшталт ванни і поставив бойлер, то всі приходили й дивувалися: «А як це так?» – пригадує жінка.

Підніматися на ноги у Криму у 1990-і роки родині Хайбулаєвих було складно, розповідає Леране.

Моє дитинство – це тато в залізній ванні мішає розчин цегли

«Моє дитинство – це тато в залізній ванні мішає розчин цегли. Пам’ятаю постійне будівництво, – каже вона. – Городи по 20-30 соток, збирання яблук, черешень, горіхів, два врожаї картоплі. У мене навіть мозоль лишився з восьми років! Малини було три врожаї, ми так раділи, що в нас вона така велика. Пощастить – тато на базарі її продасть, тому ми обережно її зривали».

У дитинстві Леране часто пасла овець. З собою, каже, завжди брала домашні хліб і бринзу на обід, і книжки – Жорж Санд та Еріха Марію Ремарка. Також жінка тепло згадує, як у дитинстві купалася на Північнокримському каналі і катання на вівцях.

Леране Хайбулаєва (праворуч)


Леране Хайбулаєва (праворуч)

Усвідомлення долі свого народу прийшло до Леране вже у старшому віці, коли вона читала вірші кримськотатарської поетеси Лілі Буджурової. Зі сльозами на очах жінка згадує, як бабуся повезла її на свою малу батьківщину – в село Таракташ біля Судака.

«Пам’ятаю, як ми виходили зі старого радянського автобуса, як ми йшли в напрямку хати, яка якраз під горою. Там видно справа Бакаташ, це гора у вигляді жабки. «Бака» з кримськотатарської – жабка, ніби повзе по цих горах, а Таракташ – це гряда гірська у формі гребінця, «тарак» і буде гребінець. Такі символічні речі закарбувалися», – розповідає вона.

Окупація півострова

У Криму Леране працювала журналісткою, писала про економіку. Як наголошує жінка, тоді кримських татар не брали на таку роботу, проте їй це вдалося – згадує, якось усі сторінки одного з номерів місцевої газети були з її текстами. Коли почалася окупація півострова, Леране працювала у рекламному агентстві.

Леране Хайбулаєва на роботі у рекламному агентстві в Сімферополі


Леране Хайбулаєва на роботі у рекламному агентстві в Сімферополі

«Я жила на околиці, тому для мешканців Криму «анексія» виглядала так: кожні пів години дуже низько літають гелікоптери, безлюдне місто, усі бояться вийти, якісь незрозумілі люди носяться з великою ганчіркою – триколором. Виступи жінок, які стояли з дітьми вздовж дороги із жовто-синіми кульками й плакатами «Крим – це Україна», – пригадує Леране.

Третього березня раптово зник сусід Леране – кримськотатарський активіст Решат Аметов. Жінка допомагала родині шукати Решата, а тому й першою отримала звістку про його смерть.

«Він пішов у військкомат, бо вже почався рух «Євромайдан – Крим». Уночі ще написав допис у фейсбуці із закликом виходити на мітинг. Цей день мені дуже запам’ятався. А потім були пошуки… Його брат запитував навіть у так званих «казаків». Ми розміщували його фотографію на кримськотатарському телеканалі АТR. А вже потім з’явилося відео, як йому заламують руки й насильно запихають у машину. За дві доби до так званого референдуму знайшли його тіло», – розповіла вона.

В окупації кримчанка прожила ще два роки. Леране розповідає – з приходом російських військових Крим змінився чи не одразу. Невдовзі перестали їздити потяги на напрямки, якими вона на початку війни передавала допомогу українським воїнам на схід України. Вокзал став пустим без українських туристів, коли ті вже не приїжджали в місто Алупку. Продукти замінили на російські – ті, каже, зовсім не мали смаку. Містяни боялися арештів та обшуків.

Коли почалася скрута, підвищення цін і зміна зарплати – сусіди знімали ворожі прапори

Жінка згадує, що раніше її сестра постійно відкривала вікна навстіж і гучно вмикала пісні Святослава Вакарчука, українське радіо. Адже перед окупацією був Євромайдан, і рідні постійно стежили за новинами. Через усвідомлення, що в країні відбуваються історичні події, сім’я Леране почала більше слухати українську музику. Однак під час окупації Росією на півострові все змінилося, і показувати свою проукраїнську позицію стало небезпечно.

«Із сусідами, які вішали триколірні прапори, звісно ж, були суперечки. А коли почалася скрута, підвищення цін і зміна зарплати – сусіди знімали ворожі прапори. Багато прибуло росіян, яких можна було легко розпізнати по говірці, нахабності, бо «їм всі були винні» й вони вважали, що кримчани – це люди третього сорту», – додає жінка.

Про всі події на півострові Леране розповідала у соцмережах. Її мама з міркувань безпеки попросила доньку не публікувати дописів – і Леране видалила свою сторінку. Після історії з Решатом Аметовим та активної громадської діяльності, через яку боялися батьки, жінка вирішила покинути півострів.

«Як би я не надягала рожеві окуляри, думаючи, що ось-ось все закінчиться – події загострювалися. Я була вимушена поїхати. Третьою моєю домівкою був Київ», – пригадує Леране.

Від чебуречної до «Кримського дворика»

Мати сімейне кафе було давньою мрією Леране. Спершу жінка відкрила маленький куточок – чебуречну на околиці Києва, а потім «Кримський дворик» в Ірпені.

«Досі вважаю себе дилетанткою, але ця справа настільки мені додавала драйву! Звісно, не все було і є ідеально, однак зробити простір, де можна буде ретранслювати історію свого народу через кухню – у цьому я не прогадала. Поки людина куштує янтик, розповідаю, чому це автентична страва, що означає її назва і чому підгорілий янтик – це норма. Або чому правильно вимовляти не «чебурек», а «чійборек». Головне – амбіції, драйв, коли хочеться більше і краще!» – зазначає вона.

Леране Хайбулаєва у «Кримському дворику» в Ірпені


Леране Хайбулаєва у «Кримському дворику» в Ірпені

Як розповідає власниця закладу, відкриття «Кримського дворика» – це можливість для неї розповідати про півострів: «Нагадувати, що це українська територія, і де-юре, де-факто ми не зможемо жити без України. Відокремити Крим від України я просто не можу ні економічно, ні соціально, ні культурно, ні ментально – ніяк».

Зустріч із російськими військовими вдруге

Повномасштабне вторгнення Леране зустріла в Ірпені з першими вибухами. І хоч їм із сім’єю вдалося евакуюватися, авіаобстріли, каже, забути неможливо.

«Я бачила ті літаки, які обстрілювали місто, – каже вона. – Ми з чоловіком Сашком якраз ходили в ірпінський шпиталь – як учасник АТО він пропонував допомогу: «Я можу допомогти, я медик». Він завжди носив аптечку при собі. Все це відбувалося під обстрілами. Ми йшли попід парканами, десь повзком. Пам’ятаю черги за продуктами, по хліб, бо гостомельський і романівський мости вже були зруйновані».

Леране Хайбулаєва з прапором кримських татар на День Незалежності України в Ірпені


Леране Хайбулаєва з прапором кримських татар на День Незалежності України в Ірпені

Евакуація жінок із дітьми на залізничному вокзалі найбільше закарбувалася в пам’яті Леране. Тоді ірпінська церква організовувала евакуаційні колони – і 6 березня Леране вкотре залишила свій дім. Після того в місті почалися запеклі бої.

Леране Хайбулаєва на відкритті «юрти незламності» біля Порохової вежі у Львові


Леране Хайбулаєва на відкритті «юрти незламності» біля Порохової вежі у Львові

Попри чергову міграцію і життя з нуля, мрія в Леране не змінилася – вона відкрила свій заклад вже у Львові та четвертий місяць приймає гостей у своїй кав’ярні «Кримський дворик».

Передчуття повернення додому

«Є багато речей, які додають зневіри. Коли починаю думати, як ми будемо відвойовувати півострів… Це буде страшно, це буде дуже важко. Але батько вже укриття побудував і мама постійно оновлює продуктові запаси».

Останній раз я хочу бути вимушеною переселенкою вже в Крим

Леране каже: без віри жити не можна. Тож для неї «Кримський дворик» – це й місце, яке повертало б іншим людям віру у повернення півострова під контроль влади України.

«Чи залишу я Україну? Не хочу! Останній раз я хочу бути вимушеною переселенкою вже в Крим», – каже Леране і сподівається, що якнайшвидше зможе побачитися зі своїми батьками, які лишилися в окупації.

У планах Леране – відкрити повноцінний ресторан у Львові. Каже, у цій справі головне – почати. У такий спосіб вона хоче підтримати свого сина, який ще вчиться в школі, і показати, що є речі в житті, які ти не хочеш, а мусиш робити. Вмотивувати жити свого чоловіка, який пройшов АТО і зараз повернувся з фронту через інвалідність.

Інтер'єр кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик» у Львові


Інтер’єр кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик» у Львові

Також переселенка сподівається, що її досвід може надихнути біженців на повернення додому – показавши, що й усередині країни можна знайти можливості для розвитку.

«Це не погано, що вони там (за кордоном ред.) лишаться, вони теж наш рупор. Міграція мого народу – це катастрофічно, але є нащадки тих вимушено переселених за першу «анексію» (йдеться про 1944 рік, – ред.), які дали поштовх кримськотатарській та українській культурі. У кожного свій шлях. Але можна повернутися і працювати. Може не все виходити, але намагатися треба», – вважає жінка.

Традиційна самса і щойно зварена кава у «Кримському дворику»


Традиційна самса і щойно зварена кава у «Кримському дворику»

Також Леране Хайбулаєва хоче відкрити у кафе розмовний клуб – власницю автентичного закладу вразили молоді відвідувачі, які цікавляться культурою Криму і вивченням кримськотатарської мови.

«Я всім своїм гостям кажу: «Будете в Криму, шукайте «Львівський дворик», – говорить переселенка.

Adblock test (Why?)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button