КультураУкраїна і Світ

Зелений Клин – Нова Україна: Як українці освоювали дикі землі Далекого Сходу?

Микола Немченко, «Настоящее время»

Колись розлогі землі на Далекому Сході Російської імперії називали Новою Україною, Зеленою Україною, Далекосхідною Україною або, найчастіше, Зеленим Клином.

Тут жили латиші, естонці, білоруси, корейці, китайці, японці, а також небагато корінних народів та росіян. А найчисельнішою етнічною групою у Зеленому Клині кінця XIX – початку XX століття були українці. За тисячі кілометрів від берегів Дніпра вони відчували зв’язок з Україною.

Під час розпаду Російської імперії у 1918 році мешканці Зеленого Клину вимагали широкої національної автономії і навіть обговорювали ідею свого приєднання до незалежної Української Народної Республіки (УНР) як колонії. Цій темі присвячена публікація телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».

Календар «Нова Україна» 1921 року, виданого у Владивостоці. Видання Секретаріату Української Далекосхідної Крайової Ради. Тоді видавалася однойменна газета. Згодом комуністи називали «Новою Україною» увесь Далекий Схід


Календар «Нова Україна» 1921 року, виданого у Владивостоці. Видання Секретаріату Української Далекосхідної Крайової Ради. Тоді видавалася однойменна газета. Згодом комуністи називали «Новою Україною» увесь Далекий Схід
Фрагмент з карти «Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, що була видана в 1920 році у Відні


Фрагмент з карти «Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, що була видана в 1920 році у Відні

«Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, видана в 1920 році у Відні. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

«Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, видана в 1920 році у Відні. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

У Хабаровську на вулиці, названій на честь українського письменника Тараса Шевченка, стоїть бронзовий пам’ятник українцю Якову Дяченку, який встановили за кошти місцевих мешканців у 2008 році.

Дяченко – уродженець Полтавщини. Тут, на березі річки Амур, 31 травня 1858 року командир 13-го Сибірського лінійного батальйону Дяченко заснував військовий пост Хабаровка, який з часом став найбільшим містом Далекого Сходу.

У лютому 1858 року Російська імперія зберегла за собою лівий берег Амура, скориставшись слабкістю Китаю, який у цей час вів Другу опіумну війну з Великою Британією та Францією. Тоді ж, у 1858 році, з невеликої козацької станиці на лівому березі Амура виникає місто Благовіщенськ.

Прибуття переселенців у Благовіщенськ. Листівка з періоду кінця ХІХ-го – початку ХХ століття


Прибуття переселенців у Благовіщенськ. Листівка з періоду кінця ХІХ-го – початку ХХ століття

Ось як ці події описані у довіднику Благовіщенська, видання 1926 року:

«Навесні 1856 року всі хутори, поселення, станиці Забайкальської козачої бригади облетів клич:

– Хто мисливці на Амур?

Але мисливців не було, незважаючи на те, що їм обіцяли найкращі для хліборобства землі, звільнення (на два роки) від служби, 15 рублів допомоги і тому подібне. У результаті силою – методом жеребкування – набрали казаків і сплавом на баржах та баркасах відправили їх на Амур навесні 1858 року».

Село Вербівка Хабаровського округу, 1928 рік


Село Вербівка Хабаровського округу, 1928 рік

У 1860 році Китай остаточно програв Другу опіумну війну. Тоді ж був підписаний Пекінський трактат, який розширив межі Російської імперії та відокремив Китай від Японського моря.

«Китай стояв на межі дезінтеграції. І, звісно ж, під тиском Російської імперії Китай був змушений піти на такі поступки», – розповідає професор і голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк.

Новими територіями імперії були малонаселені землі з недоторканою природою. Щоб закріпити їх за собою не лише на папері, владі імператора Олександра II потрібно було ці території заселяти та культивувати. Як казали у ті часи: «За воїном йшов орач».

Чоловіки на возі. Село Спаське, Владивостоцький округ, 1929 рік


Чоловіки на возі. Село Спаське, Владивостоцький округ, 1929 рік

На Далекий Схід починають переселяти селян із різних регіонів Російської імперії. Дорога з європейської частини країни іноді займала до трьох років. Передові військові загони створювали все нові пости. За два роки після заснування військового поста Хабаровка, у 1860-му, в бухті Золотий Ріг висаджується військова команда із 40 осіб й облаштовує там пост. На його місці виростає порт. Так розпочинається історія міста Владивосток.

Переселенці, які вирушили у подорож ще кілька років тому, нарешті прибувають на нові землі. Перші українські села засновують вихідці з Полтави на початку 1860-х років в Амурській області: Троїцьке, Середньобільське і Новотроїцьке. Одне за одним на карті з’являлися нові поселення.

«Люди не розуміли, куди вони їдуть і що їх там чекає. Там дуже кам’яниста земля, там пагорби. Вони, коли приїхали, також не вживали червону ікру – її згодовували свиням, – та й червону рибу не особливо їли. Боялися камбали, що була пласкою: бачити очі зверху назовні не дуже звично», – розповідає кандидат історичних наук Андрій Попок.

Дружина власника заїжджого двору між селами Покровка і Новомихайлівка, Владивостоцький округ, 1929 рік


Дружина власника заїжджого двору між селами Покровка і Новомихайлівка, Владивостоцький округ, 1929 рік

Нові землі українці називають Зеленим Клином. Клином тоді називали земельні ділянки. Через буйну рослинність Далекого Сходу клин почали називати зеленим. Ось як свої враження від відвідування Зеленого Клину описує журналіст Микола Новицький:

«Сонце і вологість надають лісу могутності стихії; ні в Україні, ні на Уралі, ні в Сибіру не доводиться спостерігати рослинності такого дикого, розмаїтого і багатого розмаху».

Подібні до Зеленого Клину назви застосовують і до інших регіонів компактного поселення українців на колонізованих ними територіях за межами історичних етнічних земель. Наприклад, Малиновий Клин – це Кубань, Жовтий КлинНадволжя, Сірий Клинпівденний захід Сибіру та північ Казахстану. Втім, повернемось до Далекого Сходу.

Сірий клин – назва регіону компактного розселення українців у Південно-Західному Сибіру та Північному Казахстані наприкінці 19-го – початку 20-го століття (посередині цього фрагменту мапи, що була видана Юрієм Гасенком у 1920 році)


Сірий клин – назва регіону компактного розселення українців у Південно-Західному Сибіру та Північному Казахстані наприкінці 19-го – початку 20-го століття (посередині цього фрагменту мапи, що була видана Юрієм Гасенком у 1920 році)
Кубань (Кубанщина) на «Оглядовій карті українських земель», укладеній Степаном Рудницьким (1917 рік)


Кубань (Кубанщина) на «Оглядовій карті українських земель», укладеній Степаном Рудницьким (1917 рік)

Через суттєву віддаленість нових територій процес колонізації відбувається повільно. Тоді, у 1882 році, уряд вирішує організувати переселення морським шляхом. Переважно – для мешканців Центральної України, оскільки там люди страждають від нестачі земель, а це може призвести до дестабілізації. Адже земля є єдиним джерелом виживання і доходу для більшості мешканців цього регіону.

Мешканці села в Амурському окрузі, 1929 рік


Мешканці села в Амурському окрузі, 1929 рік

У 1883 році з Одеси до порту Владивостока прибувають перші пароплави. На їхньому борту 1500 переселенців із Чернігівщини. Вони були в дорозі понад 50 днів. Їхній маршрут пролягав через протоки Босфор і Дарданелли, Суецький канал, острови Цейлон і Сінгапур.

Посадка переселенців на пароплав «Херсон» в порту міста Одеси перед відправкою на Зелений Клин. Фото з видання 1903 року


Посадка переселенців на пароплав «Херсон» в порту міста Одеси перед відправкою на Зелений Клин. Фото з видання 1903 року

Однак є спогади переселенців і про рейси тривалістю понад три місяці з обходом Африки та зупинкою на острові Мадагаскар. Ось що розповідає про подорож своїх предків Юлія Іващенко:

«Найцікавіше, що моєму дідусю цей маршрут здавався дуже захопливим. Він все життя розповідав ту саму історію, у тих самих деталях, ні разу їх не змінивши. Проте, якщо зіставити точки їхнього шляху, вони не збігаються з (тоді) чинними маршрутами флоту. Екватор не перетинається і Африка не обходиться. Мій прадід же розповідав, що вони проходили Гібралтарську протоку, мис Доброї Надії. Потім на Мадагаскарі вони поповнювали запаси води, їжі та решти всього. А потім вже Сінгапур і Владивосток. Він розповідав, що вони двічі перетинали екватор і двічі купалися, проходили посвяту в моряків-неморяків. Хто не вмів плавати, того прив’язували канатом, занурювали у воду і висмикували назад».

Жителька села Покровка біля криниці. Владивостоцький округ, 1929 рік


Жителька села Покровка біля криниці. Владивостоцький округ, 1929 рік

Першим групам переселенців, окрім вартості проїзду за рахунок держави, виділяли продукти харчування на пів року, до 100 рублів на будівельні матеріали, насіння, двох волів, одну корову і 100 десятин землі (більше ніж 100 гектарів) – для селянина тогочасної Центральної України це колосальна площа.

Колонізатори доносять звістку про багатства нових земель на батьківщину. І вже у 1886 році царський уряд скасовує державне фінансування переселенців. Відтак під тиском економічних обставин люди вирушають у подорож за свої гроші. А гроші немалі. Вартість проїзду на сім’ю із шести осіб із Бабинецького повіту разом із 320 кілограмовим багажем сягала 970 рублів.

Переселенець з України Я.М. Черниш. Село Владивостоцького округу, 1929 рік


Переселенець з України Я.М. Черниш. Село Владивостоцького округу, 1929 рік

Багато це чи мало, можна було зрозуміти, наприклад, із листа письменника Антона Чехова (був українського походження – ред.) 1889 року. Він також подорожував із Далекого Сходу до Одеси і був досить забезпеченою людиною: «Треба піти з дому, треба почати жити на 700–900 р. у рік, а не на 3–4 тисячі, як зараз», – писав він.

За власні кошти до Зеленого Клину вирушила і сім’я прапрадіда Юлії. «Вони їхали за свій рахунок. По прибуттю вони отримували по 100 рублів на людину. Але мали з собою 311 рублів 40 копійок. Тобто, вони розпродали все своє господарство [в Україні]», – розповідає Юлія.

Попри те, що морський шлях тоді був значно швидшим, аніж сухопутний, його важко назвати легким. Переселенців у Владивостоці зустрічав Хрестопоклонний пагорб, нині – Хрестовий. Біля підніжжя стояли тимчасові бараки, а схил вкривали могильні хрести тих, хто через хвороби так і не зумів здійснити свою мрію.

Дочка переселенця Е.Я. Черниша у святковому вбранні. Село Чернишівка, Владивостоцький округ, 1929 рік
Дочка переселенця Е.Я. Черниша у святковому вбранні. Село Чернишівка, Владивостоцький округ, 1929 рік

Ось кілька рядків із записки Приамурського відділу Російського географічного товариства 1898 року:

В барак холодный поместили

В пути измученный народ.

Хворал кто, тех сперва лечили

И хоронили, кто помрет.

Кто умер, тех похоронили;

Процент такой-то. Мило, звучно.

Предки Юлії також пройшли через бараки на Хрестовому пагорбі:

«Їх відправили у бараки на карантин на два тижні. Там померло дуже багато дітей та людей, були епідемії. Бараки – це все-таки велике скупчення людей. Але через два тижні після карантину людей саджали на невеличкі баркаси, які вже пливли до місць заселення».

Новоприбулих мешканців Далекого Сходу зустрічала непрохідна тайга. Зелений Клин багатий на ліс, диких звірів, рибу, вугілля та золото. Ось одна з родинних історій Іващенків.

«Один із синів пішов у золотодобувачі. Він все своє життя мив золото. При цьому воно його не залишало навіть на старості, коли він уже переселився. Він завів гусей, восени почав їх різати – а у нього в кущах золото блищить. Він там собі намив золота, скільки було треба, а решту здав державі. Пізніше там почалось промислове державне золотодобування», – розповідає Юлія.

Жителька села в Хабаровському окрузі за ткацьким верстатом, 1929 рік


Жителька села в Хабаровському окрузі за ткацьким верстатом, 1929 рік

Життя українських переселенців на просторах Зеленого Клину детально задокументовано на унікальних фотографіях Аркадія Зарембського. Нам їх передали кандидат історичних наук, етнолог Оксана Косміна та видання «Локальна історія».

«Мені здавалося, що це все було знято в Україні. Така картинка – традиційна для українського села. Але це все – Далекий Схід. На фотографіях видно не лише традиційні вбрання. Ті, хто знає кераміку Полтавщини, впізнає характерні за формою вироби», – розповідає Косміна.

Мешканці Зеленого Клину, або Зеленої України. Амурський округ, 1929 рік


Мешканці Зеленого Клину, або Зеленої України. Амурський округ, 1929 рік

Найбільш охоче переселенці з України заселяли Приморський край. Там місцевий клімат був більш схожим на клімат Центральної України.

Ось як місто Нікольськ-Уссурійський (нині – Уссурійськ) описував кореспондент московської газети «Ізвєстія» Іван Ілліч-Світич у 1905 році:

«Головна і найстаріша вулиця – Нікольська. По всій вулиці, з обох боків, розтягнулися білі мазанки, місцями і зараз ще накриті соломою. Той самий український одяг на людях. У спекотний літній день можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці чи Сорочинцях часів Гоголя».

Село Анівка (Анновка), Амурський округ, 1928 рік


Село Анівка (Анновка), Амурський округ, 1928 рік

Чимало українців на Далекому Сході займалися сільським господарством. Вони привезли свої традиційні аграрні культури: пшеницю, жито, овес і ячмінь. Попит на них забезпечували інтендантські закупівлі для утримання військового гарнізону. І все було б добре, але європейські культури були не зовсім пристосовані до місцевих умов. Так свої враження від поїздки у Зелений Клин описує український журналіст і літератор Микола Новицький:

«Сподіватися на врожай можна більш-менш лише при наявності культури вівса, особливо, в районі міста Ольги (південно-східний район), а також гречки – майже по всій Приморщині. Стосовно пшениці, досвід показав, що, якщо покладатися на неї як на основну культуру, господарство стає немов азартною грою в карти: можна виграти навіть кілька разів поспіль, але можна й гірко програти. Скрізь, куди доходять тумани з моря, пшениця часто (якщо тумани застануть на цвітінні) дає так званий п’яний хліб – зерно, гарне на вигляд, набуває чогось такого у своєму хімічному складі, що ні людям, ні худобі в їжу не годиться, викликаючи ознаки гострого отруєння».

Дім українських переселенців у селі Снігурівка Амурського округу, 1929 рік


Дім українських переселенців у селі Снігурівка Амурського округу, 1929 рік

Темпи переселення українців на Далекий Схід вийшли на новий рівень із запуском залізниці. На початку XX століття починається рух по Транссибірській магістралі. Час подорожі скорочується до кількох тижнів.

Без суттєвої помилки можна сказати, що Приморська область є другою Україною з великою домішкою білорусів

Вже через вісім років працівники Загальноземської організації, досліджуючи склад населення Далекого Сходу, прийдуть до такого висновку: «Корінного великоросійського населення дуже мало… І без суттєвої помилки можна сказати, що Приморська область є другою Україною з великою домішкою білорусів».

Ось як Юлія Іващенко описує історію села Жарикове, в якому оселився її прапрадід із синами: «Я досліджувала період заселення. Спочатку туди поїхали селяни з Чернігівської губернії. Це була основна маса. Потім до неї стали долучатися селяни Київської губернії. Відверто кажучи, все село складалося із вихідців з України».

Діти із села Абражіївка Владивостоцького округу, 1929 рік


Діти із села Абражіївка Владивостоцького округу, 1929 рік

Українське культурне життя у Російській імперії піддавалося утискам та заборонам. Зелений Клин не був винятком.

У 1876 році Олександр II у німецькому місті Бад-Емс підписує Емський указ.

Циркуляр Головного управління у справах друку начальникам губерній з інформацією про Емський указ (1876). Центральний державний історичний архів у м. Києві


Циркуляр Головного управління у справах друку начальникам губерній з інформацією про Емський указ (1876). Центральний державний історичний архів у м. Києві

Це був руйнівний указ для української культури. До цього був Валуєвський циркуляр. Це гальмувало розвиток українського національного руху

Цей указ забороняв використання у громадській сфері «малоросійського наріччя». А саме: вводилася заборона на викладання, ведення документів українською мовою, її використання у музиці та церковних службах. Указ забороняв як друк на території імперії, так і ввезення з-за кордону книг, надрукованих українською мовою, а також постановки україномовних театральних вистав і концертів. Навіть друк нот із українськими текстами підпадав під заборону.

«Зрозуміло, що це був руйнівний указ для української культури, – говорить Петро Кралюк. – До цього був Валуєвський циркуляр. По суті, українська культура була обмежена. Це гальмувало розвиток українського національного руху, і, зрештою, позначилося на Далекому Сході. Люди все переселялися, а у них не було своєї преси, своїх книг».

Наступні 24 роки культурне та національне життя українців по всій території імперії фактично перебувало під забороною. Невелике послаблення прийшло з революцією 1905 року. Емський указ втрачає силу. Першу українську громадську організацію у Зеленому Клині створили студенти Східного інституту у Владивостоці у 1907 році.

Дочка переселенця Е.Я. Черниша у дворі. Село Чернишівка Владивостоцького округу, 1929 рік


Дочка переселенця Е.Я. Черниша у дворі. Село Чернишівка Владивостоцького округу, 1929 рік

Проте радикальних змін у державі революція не приносить. Національні рухи та організації, на думку влади, становлять загрозу спокою і навіть існування імперії.

Я бачив документи, де були записи жандармерії про те, як українці таємно збираються, і хто саме

«Щоб ви розуміли, царський уряд нічого не пускав за течією, це все було під контролем. Я бачив документи, де були записи жандармерії про те, як українці таємно збираються, і хто саме. До них вкладали і запрошення на ці події», – каже Андрій Попок.

У 1909 році влада закриває українську студентську організацію у Східному інституті. А у 1910 році міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Столипін видає циркуляр, яким накладає заборону на діяльність національних організацій: «[вони] сприяють загостренню початків національної відокремленості і розбрату. Інородні товариства, включно з українськими і єврейськими, закривати».

Єдиною легальною організацією на всій території Зеленого Клину, за даними історика В’ячеслава Чорномаза, залишається «Український клуб» у Благовіщенську, заснований у 1911 році.

Клуня на садибі. Село Чернишівка Владивостоцького округу, 1929 рік


Клуня на садибі. Село Чернишівка Владивостоцького округу, 1929 рік

Переломний момент настає з революцією 1917 року. У перші тижні й місяці після повалення царизму практично у всіх містах Далекого Сходу з’являються українські громади: у Владивостоці, Нікольськ-Уссурійську, Імані, Хабаровську, Свободному, Читі, Верхньоудинську (нині Улан-Уде). Громади з’являються також у селах. Їхня основна мета – «національне об’єднання та надпартійність, представлення та захист інтересів українців».

У період з 1917 до 1918 року українці провели чотири Далекосхідні з’їзди. Українці визначали для себе революцію не як соціальну, а радше національну

При громадах створювали бібліотеки, гуртки, хори та перші українські школи. Формуються органи самоврядування. Друкуються газети та просвітницька література українською мовою.

Перепис населення 1917 року показує, що у Зеленому Клині проживає 421 тисяча українців. До цієї цифри не входить більшість чоловічого населення, яких мобілізували на Першу світову війну.

Подальша доля Зеленого Клину невід’ємно пов’язана із долею історичної батьківщини українських переселенців.

«У період з 1917 до 1918 року українці провели чотири Далекосхідні з’їзди. Українці визначали для себе революцію не як соціальну, а радше національну», – розповідає Попок.

Делегати ІІІ Українського Далекосхідного з'їзду. Хабаровськ, 7–12 квітня 1918 року. Посередині сидить голова з'їзду Юрій Глушко-Мова (у кубанському костюмі та в козацькій шапці)


Делегати ІІІ Українського Далекосхідного з’їзду. Хабаровськ, 7–12 квітня 1918 року. Посередині сидить голова з’їзду Юрій Глушко-Мова (у кубанському костюмі та в козацькій шапці)

10 червня 1917 року на засіданні Центральної Ради у Києві проголосили автономію України у складі Росії. А вже наступного дня, 11 червня, в Зеленому Клині, зокрема, Нікольськ-Уссурійському, відбувся перший Український Далекосхідний з’їзд. У ньому взяли участь делегати понад 20 національних організацій регіону.

Головна політична вимога – перетворити Російську імперію на федеративно-демократичну республіку з наданням національно-територіальної автономії Україні та її колоніям. Під колоніями мали на увазі місця компактного проживання українців. Серед них був і Зелений Клин.

У Росії владу в Петрограді захоплюють більшовики. Українська Народна Республіка проголошує незалежність. У Зеленому Клині утворюються українські Окружні ради – органи національного самоврядування. Вони реєструють населення, видають посвідчення та працюють як консульства незалежної Української Народної Республіки на території Росії. Це право було закріплено в договорі між УНР та РРФСР, який підписали у 1918 році.

Є. М. Піпко, дочка власника постою. Населений пункт між селами Покровка та Новомихайлівка Владивостоцького округу, 1929 рік


Є. М. Піпко, дочка власника постою. Населений пункт між селами Покровка та Новомихайлівка Владивостоцького округу, 1929 рік

У грудні 1918-го більшовики порушують мирні договори та перетинають кордон України. Війна триватиме майже рік. Далекосхідні українці опиняються у складному становищі.

На Далекому Сході діє Чехословацький корпус, там здійснюють висадку і союзні війська Антанти. Майже всі вони мають різні інтереси, але не підтримують національний рух українців та виступають за «цілісність Росії». Між Уралом та Байкалом, в Омську, верховним правителем оголошують адмірала Олександра Колчака. Він очолює рух білих. За владу з Колчаком та рештою борються червоні більшовики.

Дім жінки в селі Андріївка, Амурський округ, 1928 рік


Дім жінки в селі Андріївка, Амурський округ, 1928 рік

Що більшовики, що білогвардійці ніяк не сприймають український рух. Вони не уявляли Україну незалежною

Проте після того, як вони виграли у Першій світовій війні, західні союзники залишають Росію. У результаті перемагають більшовики.

«Що більшовики, що білогвардійці ніяк не сприймають український рух. Вони не уявляли Україну незалежною», – каже історик Андрій Попок.

25 жовтня 1922 року Червона армія входить до Владивостока. Одразу починаються репресії. Першими заарештовують 200 керівників та активістів українського руху. Під арешт підпадають не лише члени Ради, а навіть шкільні вчителі. Усі українські організації розпустили, а їхнє майно конфіскували. 1924 року відбувся суд над лідерами Зеленого Клину. Їх засудили до тривалих тюремних термінів.

Російський історик В’ячеслав Чорномаз вважає, що саме після цього процесу українці Зеленого Клину почали приховувати своє походження. А вже після перепису 1926-1927 років їх тут стало значно менше, ніж у царські часи.

Село Спаське Владивостоцького округу, 1929 рік


Село Спаське Владивостоцького округу, 1929 рік

Внаслідок «розкуркулення» та репресивних заходів на Далекому Сході виявилося дуже багато українців. Я вважаю, що там опинилося не менше від мільйона українців

Водночас радянська влада вирішує продовжити політику заселення Далекого Сходу українцями.

У 1926 році ухвалили десятирічний план переселення українських селян на Далекий Схід. Згідно з цим документом, Україну мали залишити 400 тисяч людей. Люди були змушені їхати на Далекий Схід, рятуючись від репресій, злиднів, розкуркулення та голоду.

«Внаслідок «розкуркулення» та репресивних заходів на Далекому Сході виявилося дуже багато українців. Ми навіть не можемо точно сказати, скільки їх було – 400-500 тисяч чи мільйон. Я вважаю, що на той час там опинилося не менше від мільйона українців», – каже Петро Кралюк.

Слід зазначити, що під час радянської влади на Далекому Сході був короткий період так званої українізації, розповідає Кралюк.

У шести районах Далекого Сходу діловодство перевели на українську мову

«Зокрема, у шести районах Далекого Сходу діловодство перевели на українську мову. А шість районів – це не так уже й мало. У цей час на Далекому Сході відкрили 809 шкіл, де вивчали українську. Уявляєте? Також в аграрному педінституті в Блоговіщенську пари вели українською мовою».

Е.І. Черниш, мешканка села Чернишівка, Владивостоцький округ, 1929 рік


Е.І. Черниш, мешканка села Чернишівка, Владивостоцький округ, 1929 рік

Однак за прямою вказівкою Сталіна рішенням ЦК ВКП(б) від 15 січня 1932 року політику українізації було припинено. Всі українські культурно-просвітницькі установи на території РРФСР ліквідували. Радянська влада починає активну й тотальну русифікацію.

«Минуло менше від року. Все так само різко і ліквідували, саме так – і разом із людьми», – каже Попок.

Вже після розпаду Радянського Союзу у Росії, де президент Володимир Путін своїми статтями воскресив термін «Малоросія», у Всеросійському переписі 2020-2021 року в Приморському краї виявиться, що українцями були лише 11 тисяч 300 людей. В Амурській області – трохи менше від 4,5 тисяч, у Хабаровському краї – близько 7 тисяч, у Сахалінській області – трохи більше від 3,6 тисяч людей. Це все, що залишилося, за оцінками істориків, від понад мільйона українських переселенців та їхніх нащадків, згідно з офіційною статистикою.

Adblock test (Why?)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button