КультураУкраїна і Світ

Народитися в Росії, жити в Україні, знайти прихисток в Італії. Письменниця з Донецька про хитке відчуття дому і поезію часів війни

РИМ – Почуватися всюди вдома, але не як удома. Таким описує свій досвід літераторка Еліна Свенцицька після того, як вимушено через воєнні обставини довелося двічі залишити оселю. 2014-го із Донецька переїхала у Київ. 2022-го з української столиці перебралася в італійську. З часом недалеко від Рима знайшла притулок біля дочки у містечку Анціо, що на березі Тірренського моря. Колишня викладачка російської літератури Донецького національного університету імені Василя Стуса, докторка філологічних наук, членкиня Національної спілки письменників України продовжує писати поезію українською, а віднедавна почала віршувати і друкуватися італійською мовою. Вона також стала учасницею творчих вечорів для місцевої публіки.

У розмові з проєктом «Ти як?» науковиця поділилася досвідом викладацької роботи та поетичної творчості в евакуації.

Столиця Італії


Столиця Італії

Ми знайшли для зустрічі віддалений закуток у римському барі. Хоча галас його відвідувачів час від часу порушував нашу бесіду, я помітила, що моя співрозмовниця зовсім не зважала на побічні шуми. Часом їй було не під силу згадувати минуле й говорити про сьогодення звичними словами. Тоді пані Еліна пропонувала продовжувати розповідь віршами. І я слухала.

читаю новини – і раптом
щось недобре зі мною:
виростають у мене кігті,
виростають у мене ікла,
виростає на спині панцир,
а навколо – чорна земля.
і не кров – ридаюче полум’я,
і не тіло – а дике м’ясо,
і не серце – спалене дерево,
і не мозок – лігвище змій.
і як мені тепер жити?
як себе не жахнутися?
не дай Боже, побачать діти –
як їм зі мною тоді?
як мені тепер жити?
…та хіба я раніше це знала?

Після подвійної травматизації поезія для неї не стала терапевтичним сеансом. Це швидше «біль, який переходить в інший вимір», зазначає Еліна Свенцицька. Частіше створює вірші, їх пише українською, рідше – прозу, яка виходить російською мовою. Каже, що ніколи не складалися рядки любовної лірики.

Усе, що пишу, просякнуте болем війни

«Усе, що пишу, просякнуте болем війни, стражданням мирних людей, які вимушені жити на цьому історичному зламі, – зауважує поетка і додає. – Писати мені завжди важко. Так буває, коли про щось думаєш – і плачеш. А коли пишеш, плакати не можна».

Залишила Донецьк

Війна для неї і родини тягнеться з весни 2014 року. Тоді вперше довелося ухвалювати важке рішення: залишати хворого батька, рідний Донецьк, де прожила майже 50 років, рідну кафедру, де 20 років викладала теорію літератури та російську літературу. Обрали з чоловіком шлях на Київ, там вже жила старша дочка. Думалося, перебудуть кілька місяців і до наступного року повернуться додому. За її словами, були можливості й професійні контакти для переїзду в Москву з гарантованою роботою, але…

«І на думку не спадало рухатися в Росію. Я хотіла лишитися в Донецьку. Тепер там нікого немає з рідні. Знайомі залишилися, але контакти звелися до нуля. Я йшла в нікуди. Я пережила це рішення. Я його переплакала», – розповідає пані Еліна.

Для неї особливо болісно чути тепер від деяких італійців балачки про «громадянську війну на Донбасі». Адже вона є прямим свідком саме зовнішньої інтервенції росіян, а не місцевого заворушення у східному регіоні України. Та не всі тут дослухаються до її свідчень, сумно констатує донеччанка.

Ніякого громадянського протистояння не було

«Навесні 2014-го з’явилися спочатку «деенерівські» прапори. Ми не знали, звідки вони і чому. Потім побачили і російські стяги. Ніякого громадянського протистояння не було. Ми бачили чітко, що не наші, немісцеві люди ходили на проросійські мітинги. Стало лячно, коли побачили озброєних чоловіків. Відчуття хаосу. Розгубленість. Довкола натовпи приїжджих зі слідами алкогольної залежності на обличчях. Донецьким бульваром Пушкіна сунули сотні маніфестантів й кричали якісь лозунги. Ми дивилися на це збентежені й думали: що з цього всього буде?», – згадує Еліна Свенцицька початок війни, спровокованої Росією.

Донецьк, листопад 2014 року


Донецьк, листопад 2014 року

Протягом наступних восьми років, здавалося, змирилася з докорінним життєвим поворотом й непогано облаштувалася у київській оселі. Після переїзду продовжувала два роки викладати вахтовим методом у Вінниці, куди перебрався Донецький національний університет. Потім була робота на кафедрі слов’янської філології та журналістики Таврійського національного університету імені В. I. Вернадського, котрий вимушено переїхав із Сімферополя до Києва.

Залишила і Київ

Після повномасштабного наступу Росії друге рішення про евакуацію у березні 2022-го ухвалювала вже не сама. Каже, що «діти виштовхнули за кордон», насамперед, через її хронічну хворобу з важкими больовими синдромами. Ліків на початку повномасштабного вторгнення в столичних аптеках забракло.

Мені не подобається слово «біженка». Виїхала, бо була загроза життю

«Мені не подобається слово «біженка». Виїхала, бо була загроза життю. Коли Україна у складній ситуації, я не маю навантажувати її своїми проблемами зі здоров’ям. В Італії я знайшла прихисток, приїхала до дочки. Мені тут дуже подобається, особливо італійська мова, яку продовжую серйозно вдосконалювати», – ділиться вона враженнями. Помічаю на її устах легку посмішку, коли повертаємося до теми поезії, мови, ідентичностей.

Народжена в російській Самарі у єврейській родині філологів-викладачів російської літератури, шестирічною дитиною переїхала з батьками жити у Донецьк. Вважає себе класичною білінгвою. Вдома спілкувалися російською мовою, а українську вперше почула у селі на Донеччині, де проводила шкільні канікули після першого класу. «Коли почула українську в селі, я не думала про Україну, бо виникла душевна спорідненість з цією мовою, я її просто слухала. Пластичність, інтонації італійської мови мені співзвучні також», – додає Еліна Свенцицька.

На її думку, ідентичність – поняття складне і багатовимірне.

Народжена в російській Самарі у єврейській родині філологів-викладачів російської літератури, шестирічною дитиною переїхала з батьками жити у Донецьк


Народжена в російській Самарі у єврейській родині філологів-викладачів російської літератури, шестирічною дитиною переїхала з батьками жити у Донецьк

Я етнічна єврейка, але завжди відчувала себе частиною української нації

Письменниця уточнює: «Я етнічна єврейка, але завжди відчувала себе частиною української нації. Писала прозу російською мовою, а складати саме вірші українською почала у зрілому віці, коли мені було майже 30. Я відчувала, що в прозі не реалізувалася повністю. Це не була данина кон’юнктурі, якої тоді просто не існувало. Моя перша збірка українською мовою вийшла 1996 року, коли мовне питання так гостро не стояло».

Еліна Свенцицька – авторка восьми книжок, що вийшли друком у київських, львівських та донецьких видавництвах. Вона стала лауреаткою міжнародних та українських літературних конкурсів.

Новий дім, нові твори в Італії

На третьому році перебування в Італії настільки високо удосконалила знання іноземної мови, що відчула потяг творити поезію італійською. На своїй італомовній сторінці у Facebook поетеса має широке коло шанувальників. Таке її натхнення літературні критики пояснюють «креативною багатомовністю, яка набуває особливого значення за часів війни». Вірші Еліни Свенцицької італійською або переклади її творів з української друкують деякі літературні журнали та інтернет-портали в Італії.

«У цих віршах поєднується пам’ять і бачення. Це багата і водночас скромна поезія, яку живлять слов’янські та західні джерела. Поезія сильна, сильна, якими можуть бути деякі поетеси, коли потрясають коріння часу та історії віршованими новинами про свою війну», – характеризує її поезію італійською мовою літератор Давіде Рондоні.

Площа в центрі Риму


Площа в центрі Риму

Еліна Свенцицька активно долучається до літературних вечорів, які відбуваються в країні з ініціативи української діаспори та італійських культурних діячів. Вона дуже позитивно відгукується про такі заходи з поширення знань про Україну та її поетів, хоча і визнає: у цьому напрямку необхідна більш комплексна робота.

«Нам просто співчувають. Одиницям справді цікаво, про що ми говоримо, та це все ще сприймають як екзотику. Серйозної зацікавленості чи розуміння помічала мало. Багато хто оперує стереотипами, а їх лише поетичним словом не подолаєш. Слід надалі працювати, потрібно більше заходів і перекладів для іноземців й українців також», – вважає літераторка.

До речі, вона не обмежується власними творами, а пробує опановувати і ремесло перекладу поетичного слова. У цьому вбачає перспективи своєї літературної діяльності. Знаний перекладач Алессандро Акіллі запросив пані Свенцицьку взяти участь з наступного року в проєкті з перекладу італійських авторів на українську мову.

Ще у першій рік перебування в Італії їй вдалося отримати досвід викладацької роботи в університеті Салерно. Тоді згаданий виш на вияв солідарності з українськими науковцями започаткував академічний проєкт «Вчені під загрозою». Туди подала документи і викладачка з Донецька, маючи вже тимчасовий дозвіл на проживання для біженців.

Згадуючи зміни академічної роботи в Україні, задоволено розказує, що оформлення на кафедру університету Салерно у її випадку пройшло бюрократично легко. Як фахівчині з теорії літератури та російської літератури межі XIX-XX століть їй запропонували викладати річний курс для італійських аспірантів.

Антивоєнні акції в Римі, 2023 рік


Антивоєнні акції в Римі, 2023 рік

У період воєнної агресії Москви для філолога-русиста питання про російську літературу стало вкрай дискусійним. Літераторка Свенцицька вважає, що в Україні має зберігатися українська русистика. У її межах слід студіювати не тільки імперський, але й антиімперський дискурс, наприклад літературну спадщину Салтикова-Щедріна, поета й перекладача І. Ф. Анненського. На переконання науковиці, не вся російська література є колоніальною. А в українських школах, вважає вона, дітям не треба розповідати про російську літературу. Пропонує діяти за принципом: ліпше менше, та краще.

Наприкінці зустрічі поетка знову читає свої вірші. Цього разу на моє прохання.

***
забери мене, «швидка»,
всім недужним допомого.
як же довго, довго, довго
болю тягнеться ріка…
забери мене, «швидка».
моторошний голос твій,
голос загнаного звіра,
він з гірким повітрям лине
міста вічного, як дим,
йде біда життям глухим,
втомлені її дороги,
стрімко падає під ноги
зірка мертва і важка…
забери мене, «швидка».
забери мене кудись
у бозна яку щілину,
аби трішки менше сліз,
аби трішки менше винних,
мотлох бідний у кутку
скласти, в темряву пірнути,
між запилених ляльок
зігріваючись, заснути…
ніч, неначе льох, глуха…
забери мене, «швидка».
всіх бездомних уночі,
хто клаптинки свого раю
по містах чужих збирає,
в серце втиснувши ключі
дому, що в пітьмі зника, –
вкотре вже тремтить рука –
забери кудись, «швидка».

Якою б мовою не писала Еліна Свенцицька, лейтмотивом останніх творів є багатогранний образ дому. Подвійне вигнання з рідної оселі через війну і думки про пошуки дому нового. Вірш «Хмари йдуть, наче біженці – це чорне сонце вигнання» також і про це: красномовно ілюструє хвилю переживань біженців війни.

Коли двічі залишаєш домівку не з власної волі, відчуття дому стає хитким

«Чи хочу я повернутися в Україну? Так, – запитує себе і відповідає ствердно. – Чи зможу? Не знаю».

Вона «заборонила собі дивитися далеко вперед, бо потім надто боляче» і планує жити на дві країни. Дружина, мати трьох дітей (двоє залишаються в Україні) та бабуся чотирьох онуків прагне бути з родиною, яка тепер роз’єднана між Україною та Італією. Тому і поняття «дому» набуло нового значення.


«Я всюди вдома як не вдома, – міркує Еліна Свенцицька. – Коли двічі залишаєш домівку не з власної волі, відчуття дому стає хитким. Розумієш, що живеш у часі, де про зовнішню стабільність можна забути, тому слід бути гнучкою і стабільною всередині себе. У мені вже стільки свого, скільки й чужого. Я розумію, що я ніде не буду повністю своєю, але, мабуть, не буду й повністю чужою. Думаю, все, що сталося зі мною, – не дарма. Все відкладається внутрішнім досвідом, яким би болючим він не був. І я тягну його із собою».

Adblock test (Why?)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button