КультураУкраїна і Світ

День вишиванки. Історія вишивальниці-переселенки з Донеччини, яка береже старі практики

Олена Лазько виїхала з прифронтової зони й вже майже два роки мешкає в Дніпрі. Близько пів року вона з родиною прожила під обстрілами. Із собою з дому переселенка, каже, взяла найцінніше – свої вишивки. А ще – врятувала від війни старовинний вишитий рушник.

Вишивання, розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?», а також дослідження української та грецької вишивки – її давнє захоплення, яке не дає занепасти духом.

А ще, говорить, сьогодні, 16 травня, у День вишиванки її онука піде на роботу в «скромній, робочій, але вишиванці», оскільки вишита сорочка – дуже важлива річ.

Вишивальниця Олена Лазько з Великої Новосілки, що за 90 кілометрів від окупованого Донецька.


Вишивальниця Олена Лазько з Великої Новосілки, що за 90 кілометрів від окупованого Донецька.

Захоплення вишивкою

73-річна Олена Лазько – з Великої Новосілки, за 90 кілометрів від окупованого Донецька. Народилася в родині педагогів і сама 40 років пропрацювала в школі. Має дві вищі освіти – історика та психолога. Рукоділлям захоплюється з дитинства – за швейну машинку сіла в шестирічному віці. Ще студенткою – у Донецьку – почала вивчати українську вишивку.

Олена Лазько давно колекціонує й сама оздоблює вишиванки


Олена Лазько давно колекціонує й сама оздоблює вишиванки

«1973 року мені треба було вивчати науковий комунізм, а я пішла до бібліотеки імені Крупської і взяла «Основные типы славянских рубах». Про російські та інші народні сорочки. На мене дивилися як на ненормальну. Потім я вивчила вже й наші, українські – чумацькі, лоцманські тощо. Це зараз з’явилося багато літератури, а тоді не було зовсім. І якщо й було, то було поховане. Його не показували, не демонстрували», – згадує жінка.


Етнографія та вишивання – її давні захоплення. Але активно взялася за рукоділля лише після виходу на пенсію. Заохотили до творчості жінки, які об’єдналися в творчий клуб «Натхнення». Це спільнота зі 120 майстринь з Великої Новосілки і сусідніх сіл – в’язальниці, вишивальниці, майстрині декупажу тощо. Олена спершу захоплювалася створенням інсталяцій з природних матеріалів, але потім перейшла на вишивку.


Речі, які я роблю, мають не лише художню складову, а й побутове призначення

«Глянула критично на свої інсталяції. Ну що це? «Пилозбирачі». Я ж – не Параджанов, щоб створювати геніальні інсталяції, які я бачила і якими захоплююся… Тому я зосередилася на побутових речах – наприклад, серветках. І зараз всі речі, які я роблю, мають не лише художню складову, а й побутове призначення», – говорить Олена.

Жінка також досліджує українську та грецьку вишивку.

«Греки були поширені на Донеччині. Але наше село унікальне. Воно єдине, яке було засноване двома грецькими громадами – урумами та румеями. Я відтворюю грецькі вишивки і за зразками, які збирала в місцевих жінок, й за фотографіями з музеїв», – додає вишивальниця.

Майстриня досліджує українську та грецьку вишивку


Майстриня досліджує українську та грецьку вишивку

«Я вважаю: якщо вже витрачати час, то треба зробити щось красиве, якщо не прекрасне, і треба цьому навчатися. Я читала, дивилася, бігала по бібліотеках, музеях – великих у Донецьку, Маріуполі і маленьких, краєзнавчих. Потім, коли стали доступнішими сучасні технології, дивилася експонати й Музею Метрополітен, й інших світових музеїв», – розповідає вона.

Врятований рушник

Із початку березня 2022 року селище Олени, де вона мешкала з родиною – чоловіком, донькою та онучками – опинилося під обстрілами. Їхня хата витримала, старі будинки сусідів, каже, сипалися. У центрі села згорів Будинок культури, бібліотека та музей. Цвинтар був замінований, як згадує жінка, людей ховали просто в дворах. У селі не стало світла, газу, централізованого водопостачання, зв’язку. Вугілля й дрова швидко скінчилися. Було таке, згадує Олена, що борщ на обід варили цілою вулицею – на багатті, зносили харчі, у кого що було.

За словами переселенки, до Великодня паски вона пекла теж на вулиці – на сковорідці.


«Паливо скінчилося ще до Великодня. Я почала робити паски у хаті, а холодно, і щоб розігріти пічку – у мене висока пічка, до стелі – треба три години топити. То я в сараї повиколупувала останні пеньки – що знайшла. А потім перенесла паски на вулицю, на вогнище. Малину обчикрижила – і цими галузками палила. А воно хутко, раз – і прогоріло. І я свої паски досмажувала на сковорідці на вогнищі. Треба ж людям було роздати, бо голодні сиділи – бабусі та дідусі. Самі старі залишилися в селі», – розповідає Олена.

Жінка взяла під опіку майже незрячу 86-річну сусідку Ніну. Її родичі виїхали – жінка лишилася сама. Вибуховою хвилею в її хаті вибило вікна.

«Я приносила їй води, супчику, гріночок – що було. А баба Ніна, хоч і отримувала свій «пайок» гуманітарки, але дуже харчі берегла. Вона була готова сидіти напівголодною, але не чіпати їжі – вона і її родина пережили голод. Приходжу, питаю: «А що ви сьогодні пили чи їли?». Каже: «Коктейль». Я на неї – такі очі. Пояснює: «Я колодязну воду – а вона дуже солона – змішала з дощовою, отут, у відрі стояла». Боже, я це як почула!… То і чай вже носила, і трохи підгодовувала», – говорить Олена.

На воротах у сусідки, згадує Олена, був напис «Люди» і висіла біла полотнина. Згадує, місцеві думали, що ці написи та білі «прапори» убережуть їх від обстрілів. Олена придивилася до Ніниної «ганчірки» – то був вишитий рушник сторічної давнини. Пізніше, уже в Дніпрі, жінка передала його до міського Музею спротиву Голодомору.

За змістом – є натяки на те, що ця родина пережила Голодомор

«А музей наш сільський згорів. І я кажу бабі Ніні: «Знаєте, оце ми збережемо цей рушник – і будемо відновлювати наш музей. А вона каже: «Як хочеш, так бери». І віддала. Через три тижні бабу Ніну забрали родичі. А я взяла її рушник. Роздивилася добре. Він – на тонкому крамному полотні 30-х років. Я на тканинах розуміюся. Був у доброму стані, бо зберігався довго складений. На ньому вишиті квіти. За змістом – є натяки на те, що ця родина пережила Голодомор. Там є квіти – душі рожденних і нерожденних дітей. Квіти дуже схожі на «ротики». Робота непоказна, але семантику можна зрозуміти», – говорить вишивальниця.

Врятований Оленою старовинний рушник


Врятований Оленою старовинний рушник

9 серпня 2022-го жінка з родичами виїхала з села. Із собою, каже, взяла найцінніше для неї – той давній рушник і свої вишиті роботи, а також двох котів і собаку. Деякі дорогі серці речі, як-то дитячі малюнки, які висіли на стінах, лишилися вдома. Її оселя вдома зараз розграбована, каже Олена.

Життя і творчість в евакуації

Уже осівши в Дніпрі, Олена не полишає свого захоплення вишивкою. За майже два роки у неї було шість персональних виставок – у місцевих бібліотеках та музеях.


«Усі три місяці зими мої 50 робіт були на другому поверсі Художнього музею. Роботи зайняли дві зали – у рамах, під склом, поруч з роботами майстринь петриківського розпису. Були й мої роботи з грецькими мотивами, були й українські. Минулого тижня я подарувала до будинку-музею Яворницького панно «Квіти степу»: Яворницький дуже любив степові трави, квіти, сухоцвіти. У Дніпрі зараз музейники й бібліотекарі – це всі мої друзі вже, моє коло спілкування», – розповідає переселенка.

У Дніпрі жінка намагається популяризувати свою справу, зокрема проводить майстер-класи.

Робота переселенки


Робота переселенки

У доробку Олени – близько десятка вишитих сорочок, а також десятки серветок, рушників, панно. Свої роботи переселенка не продає: береже для нащадків. Її улюблена техніка вишивки – гладь: використовує вісім її різновидів. Вишивати любить на грубому полотні кольору небіленого льону. А натхнення черпає у давніх роботах з музейних колекцій.

Натхнення черпає у давніх роботах з музейних колекцій


Натхнення черпає у давніх роботах з музейних колекцій

Вдячна Дніпру, що він мені дав змогу спілкуватися з розумними людьми

«Вдячна Дніпру, що він мені дав змогу спілкуватися з розумними людьми, бувати на виставках, на творчих заходах. Які цікаві експонати в музеях!… У нас в музеях були речі різні, народні. А тут – екстраклас, скарби, зібрані Дмитром Яворницьким з мистецьким розумінням цінності речей. Я під враженням», – каже вона.

Напередодні Дня вишиванки вона саме завершувала вишиту сорочку для 20-річної онучки.

«Дуже важлива річ – вишита сорочка. Моя онука зараз зрозуміла, що треба не лише кров для поранених здавати – а вона здає, патріотка – а й кожну хвилину свого життя знаходити можливість сказати, що ти – українка. 16 травня вона піде на роботу у вишиванці. Скромній, робочій, але вишиванці», – говорить майстриня.


Жінка живе надією повернутися додому, попри те, що в її селище перетворилося на руїну.

«30 років удома я займалася садом, городництвом, виноградом. Квітучим було все подвір’я. Місця бракувало, так я за парканом висадила кілька дерев, кущі. Серце болить, звичайно… Надія у нас в усіх є. Але є й розуміння складності ситуації в Донецькій області», – говорить вона.

Adblock test (Why?)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button