Фотографія як форма соціальної практики зазвичай сприймається як засіб відчуження від звичного візуального статусу-кво. Життя в пост-індустріальному суспільстві, просякнуте камерами відеоспостереження, соціальними мережами та необхідністю створювати та сприймати різні образи себе, повсякденного життя, оточення та міського середовища, здається, робить загальний потік камер повністю не контемплятивним. Канали фіксації потрапляють у сліпу пляму щоденної міської метушні, а висока швидкість життя повністю позбавляє камери (фото та відео) по суті справді важливого об’єкта, гідного того, щоб зупинити рух, роздум та навіть увагу.
Процес міського розвитку зменшує значущість фотокамер в очах жителів цих міст. У цьому сенсі одним із найважливіших завдань сучасних фотографів (як представників сучасного мистецтва, а не працівників фотобудок) є формулювання та винайдення важливості їхньої практики, конкуруючи з мільярдами камер, які оточують нас щодня. Деякі фотографи перекладають відповідальність за цей винахідницький процес на технологічний прогрес, що дозволяє їм використовувати якість та адаптації, які не набули широкого суспільного поширення. А інші фотографи (більш цікаві, на наш погляд) винаходять прямі способи для фотографії, щоб нести функції розповіді, бути чимось, що перевершує ілюстративність і текстуальність, наративність і традиційність. Як приклад, ми б хотіли розповісти про двох сучасних фотографів, які винаходять раніше не бачені форми фотоемоційності як провідний принцип, що виправдовує важливість фотографії, як унікальної та нетривіальної соціальної практики.
“Шматочок Бога” Артема Скрипникова
Фотографія Скрипникова являє собою спробу сформулювати найбільш візуально насичений спосіб передачі інтимної емоційної інформації від художника до глядача. Майстерно виконана “Шматочок Бога” – це безпрецедентний проєкт оповідання без історії, текст без структури чи зображення, який перестає бути просто зображенням і виконує функції передавача інформації. Безсумнівно, ця фотографія одночасно представляє оманливу ясність різних культурно насичених образів, що відсилають до авраамічної релігії та морської традиції в живопису, а також небезпечну гру в текстуальності та нетекстуальності, перевертаючи звичайні дихотомії означник/означуване, текст/зображення, спосіб вираження/сюжет.
На перший погляд, ми можемо зачепитися за традиційну постмодерністську гру, в якій фотограф нібито вбудував можливість безкінечної відтворюваності інтерпретаційних можливостей для глядача. Однак, глибше спостереження та аналіз розвіюють це початкове враження і розкривають глибоку структурну рефлексію на предмет можливості фотографії бути засобом радикально невиразної емоції. Це можна назвати спонуканням глядача відмовитися від короткочасного сприйняття власної емоційності і приділити більшу увагу емоційності людей навколо них.
“Міський примара” авторства Ольги Кузнєцової
На відміну від роботи Скрипникова, ця фотографія досліджує абсолютно інший спектр питань. Тут емоція не є предметом комунікації, не категорією Х, про яку потрібно міркувати відсторонено та безпідставно. Згідно з позицією автора (яку можна сформулювати після ознайомлення з цією фотографією), фотографія — це форма емоційної турботи. Проте фотограф розглядає турботу не як звичайну соціальну практику, а як тип діяльності, що заслуговує найуважнішого та неупередженого роздумування і деконструкції. Як виражається турбота фотографа? Згідно з концепцією автора, турбота фотографа — це можливість спільного процесу винаходження способів ненасильницького споглядання, поєднання внутрішнього споглядання та зовнішнього споглядання. Вибір кольорової гами, об’єкти сприйняття глядача — все це працює на вираження турботи фотографа, турботи, яка не є банальною, а диктується соціальною чутливістю та професіоналізмом фотографа як провідника суспільної емоційності, як конструктора каналів суспільного споглядання.
Наведений вище типи особистої фотоемоційності виявляють широкі можливості в мистецтві для розкриття найщиріших форм художнього вираження, легітимізуючи використання фотофіксації у 21 столітті. Здавалося б, чому брати камеру в епоху всеосяжної документації? Описані вище фото-художники пропонують шлях, який частково бере цінності з духовних практик, але пропонує використовувати споглядання та відстороненість як кроки до структуризації власного персонального психоаналітичного, нетоксичної втечі від реальності. Такий підхід значно розширює межі сучасного мистецтва та фотографії та дає надію, що соціальні функції мистецтва не забуті та що мистецтво — це не просто легковажне розважання для богемної молоді.
Текст від Марини Протас
