Запоріжжя – Рятують історію – так у буквальному сенсі слова можна сказати про те, що роблять представники громадської організації «Гуляйпільські старожитності». Історик, краєзнавець з Гуляйполя Сергій Звілінський разом із колегами розшукує і вивозить із прифронтової зони на прохання місцевих жителів їхні родинні фотоархіви, старовинні побутові речі, вишиванки. Як це рятує українську історію краєзнавець розповів проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
Перед початком повномасштабного вторгнення РФ до України Сергій Звілінський, історик з Гуляйполя, що нині знаходиться на лінії фронту, разом з колегами планував відкрити музей в рідному місті. Очолюване ним товариство «Гуляйпільські старожитності» упродовж багатьох років займалось історико-етнографічними студіями на Запоріжжі. Зібрана ним колекція мала стати основою новоствореного музею.
«Ми базувались у Гуляйполі, великий музей там планували відкривати. Відповідно, коли почалася повномаштабка (повномасштабна війна РФ проти України – ред.), звичайно першим ділом вивозили все з Гуляйполя, тому що це наше зібрання. Вивезли з Гуляйполя все, і потім органічно все потягнулося. Тобто так само з Гуляйполя хтось індивідуально звертався: «Допоможіть те, те забрати…». Потім почалися «прильоти» по школах, по клубах – будинках культури. Ми зрозуміли, що це треба теж рятувати, і почали вивозити або ж як мінімум зацифровувати те, що там є», – ділиться історик.
Поступово до історика також почали звертатись місцеві жителі, які через бойові дії були змушені покинути рідні домівки, з проханням вивезти з прифронтового Гуляйполя і сусідніх сіл їхні родинні фотоархіви та раритети.
«Люди звертаються. Набирається певна кількість – 2, 3, 5 людей, які нам щось написали, і кажуть, що ось там мій будинок, що треба щось забрати. Ми намагаємося об’єднуватися, щоб виїзд в теж Гуляйполе був так, що поїхали і за один раз багато що зробили, не в одну родину, не в одне місце поїхали», – розповідає чоловік.
Врятовані пам’ятки
Сергій Звілінський показує частину вже врятованих з прифронтової зони речей. Серед них велика фоторама з низкою світлин під склом. Її історики вивезли з одного з сіл Тернуватської громади під Гуляйполем.
«Стара хата, яка розвалилася, майже почала падати, все затікало. Бачите ці фото пошкоджені – це вже вода почала на них діяти. Це традиційне таке родинне пано, які вішали на стінах. Тут вся історія 20 сторіччя, грубо кажучи, у фотокартках. З цієї хати ми забрали декілька таких пано. Фактично історія родини – такий іконостас родинний», – каже він.
Краєзнавець показує ще одну знахідку – передану з тієї ж громади історикам для музейного зібрання.
«Це рядно, яке нам відали у Варварівці. Це біля Гуляйполя. Родинна нам віддала і скриню родинну бабусину. А це натуральне рядно, рідкісна штука. В нашому регіоні дуже рідко вже зустрічається. Натуральне домоткане конопляне рядно першої половини 20 сторіччя. Збережене в ідеальному стані. Лежало на ліжку бабусі. Тобто воно фактично не використовувалося. Це рядно, що клалося на печі, на ліжка, на підлогу, на якому люди спали. Це традиційне, нашого місцевого виробництва», – розповідає історик.
Також під ногами у Сергія кілька ящиків. У них – врятовані речі з музею школи села Омельник, що під Оріховим на Запоріжжі. Навесні 2023 року її зруйновали ударами російських КАБів. Історик з колегами двічі виїздив на місце, аби вивезти експонати місцевого шкільного музею. Цю етнографічну колекцію упродовж 40 років разом збирали місцеві вчителі, школярі та їхні батьки. За домовленістю з головою громади і керівництвом школи, врятовані експонати тимчасово зберігатимуться у Запоріжжі. Сергій мріє, що згодом вони повернуться додому, до Омельника.
Пам’ятки, які показує Звілінський – це лише невеличка крапля того, що від початку повномасштабного вторгнення було вивезено з прифронтової зони, а потім зафіксовано – відзнято, відцифровано фахівцями для наступного дослідження.
Лише по фото за цей рік, за три місяці – це тисячі фотокарток
«Лише по фото за цей рік, за три місяці – це тисячі фотокарток, які ми скануємо. Я говорю більше про такі альбоми, які починаються з 1920 років чи дореволюційного ще періоду і закінчуються 1980-ми роками. Як правило, це такі класичні альбоми. То таких фото вже тисячі за цей рік. Останній такий архів, який скануємо – 5 альбомів з фотокартками. Найстаріші фото – це ще дореволюційний період, 1910 роки, і закінчується 90-80-ми. Бабуся померла, грубо кажучи, в 90-х, і все, що її життя і життя її батьків, дідів зберігалось в родині, нам дісталось, і ми відсканували. Це лише в одному фотоархіві може бути 500, 200 чи 300 фотокарток, якщо це нормальний повноцінний фотоархів, який упродовж трьох поколінь збирався», – ділиться історик.
Що рятують історики з прифронтової зони?
За словами Звілінського, з зони наближеної до фронту рятують все, що потенційно може бути з історичною або ж культурною цінністю чи нести пам’ять про населені пункти, про родинну історію.
«Це те, чим люди користуються. В першу чергу, це звичайно фото, документи, якийсь епістолярій, листи, можливо книги, будь-що цінне, що люди зберігали. І другий момент – це речі, які віддають, як правило зі зруйнованих будинків, зокрема, ті ж скрині. Ми не те щоб спеціально якийсь ухил на цьому робили. Але люди самі прямо дзвонять: «Будинок все – три рази накривали, даху немає. Ми надію втратили, накривати вже не будемо». Лишились якісь меблі, скрині, як правило, може вишивка на стінах, якісь картини вишиті. «Хочете забирайте, і фото заберіть», – пояснює він.
Так, один з останніх вивезених істориками родинних архівів тривалий час був у розбитому будинку в Гуляйполі, і фактично лише завдячуючи випадковості вцілив:
«Люди кажуть, що у валізі весь сімейний архів. Хата розбита повністю. А ця валіза стоїть під столом, а там за рік все затекло. Валіза з родинними архівами за все 20 століття – і фото, і документи, і все, все, все. І врятувало, що під столом. Стіл якоюсь клейонкою був накритий – дощ йшов, вода лилась, але воно стікало, і валіза лише знизу трошки намокла, але загалом ці матеріали цілі абсолютно. А хаті кінець, нічого живого нема, все мокре, в глині, побілці».
Знаходимо далеких родичів, які можуть ще щось сказати за ці архіви, родину
Після евакуації знайдених фотоархівів історики проводять опитування їхніх власників. Сучасну свою роботу Звілінський називає фактично продовженням тих історико-етнографічних досліджень, які очолюване ним товариство «Гуляйпільські старожитності» проводило тривалий час до повномасштабної війни.
«Ми мали можливість говорити з власниками цього, записувати ще якісь усні спогади. Зараз переважно евакуюємо, і потім вже йде довгий процес контактування з власниками чи їхніми нащадками з метою максимально зібрати інформацію про ці матеріали, прокоментувати фото у першу чергу, бо доки бабуся жива, то вона пам’ятає про них. Померла – все. Хто є на фото вдається дуже рідко ідентифікувати. Знаходимо двоюрідних, троюрідних, якихось далеких родичів, які можуть ще щось сказати за ці архіви, цю родину, щоб максимально зібрати інформацію в комплексі, і тоді це вже одиниця зберігання, масив інформації, який можна вже десь використовувати», – каже пан Сергій.
«Родинні саги зберігають українську історію»
Завдяки кропіткій роботі фахівців вдалося записати та зберегти історію відомої у Гуляйполі родини Дерев’янко. Її засновник Василь Дерев’янко – учасник Першої світової війни, згодом непманом (приватний підприємець, торговець періоду НЕПу – ред.).
«Заможна родина була ще в часи Російської імперії. Вони були розкуркулені у 1932-1933 роках під час Голодомору. Зберігся їхній старий будинок. В них дуже багато було нащадків. Так вийшло, що ця родина сильно пов’язана з одним районом Гуляйполя – сусіди, родичі, куми були», – розповідає Звілінський.
За його словами, завдяки контактам з далекими нащадками, сусідами, родичами вдалося дізнатися велику історію.
«Забрали їхній архів невеликий. Будинок їхній пошкоджений – частково він затік, знищений, але вивезли звідти речі. Потім дітей, онуків архіви вивозили. Відсканували, записували багато спогадів. Забрали ще зі старого будинку величезний кухонний буфет часів Російської імперії, який належав як раз дружині цього Василя Дерев’янко. Він зараз на реставрації. Збережений непогано. Відрестравруємо і теж піде в експозицію», – поділився планами історик.
Він пояснив, чому збереження ось таких родинних історій і спогадів дуже важливе.
Це фактично рятування джерел нашої історії
«Це збереження джерел. Це матеріали, з якими працює в принципі професійний історик. Це фактично рятування джерел нашої історії, з якими ми будемо працювати, і зараз працюємо. Це рятування історії, родинної пам’яті, регіону, населених пунктів і України загалом. Це те, що є безпосередньо нашою ментальністю, нашою культурою. Це речі, якими люди користувались, які використовували в побуті – те, що нас найбільш наближує до людини», – зауважив Звілінський.
Щоб не втратити ідентичність
Зникнення ж таких матеріалів і спогадів загрожує в умовах війни у свою чергу втратою частини ідентичності населення півдня України, вважає він.
«Для того, щоб якийсь бекграунд наш регіон мав і люди, які тут виросли і народилися, то звичайно треба спиратися на якусь матеріальну, джерельну базу, яку власне ми і вивозимо. Враховуючи той фактор, що величезна кількість людей зараз релокується, вони їдуть і стають частинами інших громади. Ми спостерігаємо такий момент розчинення в іншій громаді, асиміляцію з громадами приймаючих міст чи сіл. Відповідно регіональна ідентичність, що я з Гуляйполя, я з Успенівки (село поряд з Гуляйполем – ред.) чи ще звідкись, може не цими людьми, а вже їхніми нащадками буде втрачено», – розмірковує краєзнавець.
Він вважає, що це своєю чергою відкриває широкий простір для потенційних маніпуляцій з історичною свідомістю населення регіону для російської пропаганди.
Росія маніпулює минулим про те, що це регіони якісь споконвічно російські
«Веде до того, до чого вело раніше невивчення власної історії. Веде до історичних якихось маніпуляцій, до історичного підтасування, до ідеологічних викривлень історії регіону в принципі. Те, що Росія робить базується на цьому зокрема. Це загальновідомі речі. Вони очевидні. Тобто Росія маніпулює минулим про те, що це регіони якісь споконвічно російські і тому подібне, тобто цих міфів безліч. І до того ж, це веде до того, що ми будемо нашу історію втрачати, натомість нам будуть щось нав’язувати наші божевільні сусіди. Відповідно наша задача зараз все фіксувати», – каже історик.
Найближчим тижнями «Гуляйпільські старожитності» планують показати у Запоріжжі громадськості невелику виставку врятованих ними з прифронтової зони речей.
