Як у Голлівуді сприйняли фільм «20 днів у Маріуполі», який Кіноакадемія визнала найкращою повнометражною документальною стрічкою. Український режисер, лауреат Пулітцерівської премії Мстислав Чернов став першим українським автором, який отримав нагороду «Оскар».
В інтерв’ю Українській службі «Голосу Америки» Чернов розповів, що про фільм говорили світові знаменитості після нагородження за кулісами, а також поділився, як на стрічку реагують американці, українці та самі маріупольці.
Інтерв’ю відредаговане для ясності та плинності.
– Ви відчували, що вас почули на церемонії вручення премії «Оскар»?
– Запала найбільша тиша у цій кімнаті за всю церемонію. Тому я відчуваю, що так, мене почули. Кілька людей сказали мені після церемонії, що вони плакали, і я був щасливий знати, що мої слова дійшли до їхніх сердець.
– Хтось із акторів чи режисерів підходив до вас після церемонії та особисто спілкувався з вами про Україну та фільм?
Всі, з ким я спілкувався, висловлювали підтримку Україні і занепокоєння тим, що підтримка України провалюється
– Всі, з ким я спілкувався, режисери, актори, вони висловлювали підтримку Україні, вони висловлювали занепокоєння тим, що зараз відбувається, і тим, що ця підтримка України провалюється. Це те, що в голові у людей.
– Ви особисто написали цю промову, яку ми чули зі сцени? Чи це було радше колективне звернення знімальної групи?
– Перед церемонією я отримав стільки повідомлень від українців у соціальних мережах, електронні листи. Справа була не в «Оскарі». Йшлося не про перемогу чи статуетку. Йшлося про сцену. Тож у мене було стільки пропозицій, стільки ідей від людей з усієї України щодо того, що сказати. Насправді було досить складно навіть вирішити, що сказати. Так багато речей треба вкласти у ці 45 секунд, які ви маєте на сцені. До останнього моменту я не був упевнений, що збираюся сказати, тому що також не хочеться планувати, тому що коли люди бачать, що ви читаєте, вони знають, що це певною мірою зрежисовано.
– Як ви думаєте, зараз у Маріуполі зможуть подивитися цей фільм?
– Я не знаю, чи мають вони зараз доступ до цього в Маріуполі. Але ті люди, які втекли, які втратили своє місто і тепер є біженцями в інших країнах, або стали переселенцями в Україні, багато з них не зміг подивитися фільм, тому що він надто б’є емоційно.
Але багато хто все ж подививсь – це були покази в Україні, які організовували спеціально для маріупольців. І на перших показах ми дуже переживали. Насправді це могло повторно травмувати їх, але це мало зовсім інший ефект, навпаки, вони пережили єдність.
Це колективний досвід для тих, хто пережив трагедії та, нарешті, зміг зіткнутися з тим, що глибоко, глибоко придушував і намагався забути. І ви не можете почати своє лікування, психологічне лікування, коли пригнічуєте свої спогади, ви повинні їх витягнути на поверхню. Тож вони витягували їх разом, і вони переживали їх разом як спільнота. І в цьому сенсі спільнота – це те, що насправді вражає людей тут, у Лос-Анджелесі, чи європейців. Усіх надихає те, що коли вони бачать українців, вони бачать спільноту, вони бачать спільну ідентичність. І вони певною мірою заздрять, тому що ми принаймні виглядаємо такими об’єднаними. І в цьому сила українців.
– А як щодо вашої придушеної травми? Ви були учасниками подій.
– Так. Іноді мені доводиться переглядати фільм, але я не думаю, що моя особиста травма може зрівнятись з тим, що відбувалось в Маріуполі, тому що історія Маріуполя не закінчилося через 20 днів. Облога тривала 86 днів, і ми продовжували стежити за кожною людиною, яку знімали, і вони шукали нас або ми шукали їх. Тож усі ці трагічні історії або іноді історії надії продовжували залишатися в наших серцях і наших думках, і ми постійно поверталися до них.
– Які ваші подальші плани після цього «Оскара»? Чи зараз це якось вплинуло на ваші плани щодо наступного проєкту чи документального фільму?
У мене є ще два фільми в Україні, над якими я працюю
– Ні, не дуже. У мене є ще два фільми в Україні, над якими я працюю. Так багато історій, вони такі актуальні та важливі, і так важливо зараз говорити про Україну. Тому я повернуся в Україну і працюватиму там до тих пір, поки Росія не відведе свої війська і не повернеться додому.
– Яке відчуття від самої ідеї, що ми отримали цей «Оскар» такою ціною? Мстиславе, ви сказали на «Оскарі», що ви – перший режисер, який би волів ніколи не зняти фільм, за який отримав цю нагороду.
– Це не та ціна, яку ви платите за «Оскар». Це ціна, яку платять українці за боротьбу за свою свободу. А українці вміють тисячоліттями боротися за свою свободу. Тож «Оскар» – це визнання цієї сили, тієї мужності та цієї боротьби за свободу. Це символ, як і Маріуполь. І тепер ми можемо переконатися, що Маріуполь ніколи не залишиться просто буквосполученням чи словом в заголовках новин. Маріуполь має значення. За ним стоять справжні люди, і він ніколи не забудеться.
– Мені також цікавий текст розповіді в документальному фільмі. Ви написали його після монтажу?
Багато з того, що ви чуєте у фільмі, було написано в Маріуполі в моїх щоденниках
– Більшість того, що було написано для цього фільму, так і не потрапило на екрани. Але багато з того, що ви чуєте у фільмі, було написано в Маріуполі в моїх щоденниках. І багато лягло в основу статті, яка називалася «20 днів у Маріуполі».
– Як ви думаєте, той факт, що фільм отримав «Оскар», якимось чином вплине на американську політику?
– Я відчув надію у цій кімнаті Dolby Theatre на те, що цей фільм, який отримав «Оскар», змінить чиюсь політику чи чиюсь думку. Я відчув цю надію з українцями, які дивилися фільм і знають, наскільки він реальний і важливий.
Водночас я маю сумніви. У мене є сумніви, що один фільм, одне фото чи чийсь голос може зупинити війну, може щось змінити. Потрібно докласти значно більше зусиль, щоб фактично змінити міжнародну політику, щоб зупинити таке жахливе вторгнення, як російське вторгнення. Це вимагає зусиль. Це спільні зусилля політиків, громадянського суспільства і міжнародної спільноти, неурядових організацій, режисерів і журналістів. Отже, це не один голос, це не один фільм. Це багато, багато, багато роботи, яку ми всі повинні зробити разом.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
