Комсомольці з нашого міністерства правди нарешті виписали вже Опанасовичу по повній – “фаховий висновок щодо належності об’єктів (географічних об’єктів, назв юридичних осіб, пам’ятників та пам’ятних знаків), присвячених російському письменнику М.А. Булгакову (1891–1940) до символіки російської імперської політики”.
Комсомольці ще й мають золоте перо, не можу не звернути на це уваги, попрошу внести у протокол.
“Імперець за світоглядом, затятий українофоб, зневажав українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності, негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників. Із-поміж усіх російських письменників того часу стоїть найближче до нинішніх ідеологем путінізму і кремлівського виправдання етноциду. Світоглядно був на позиціях російського імперіалізму, білогвардійщини, схвалював експансію російського комунізму, письменник-шовініст, схилявся перед Сталіним, дискредитував кобзарську традицію, відмовлявся від гуманізму і заперечував гуманістичні цінності назагал, повністю резонує з наративами нинішніх кремлівських пропагандистів Дугіна, Соловйова, Скабєєвої та є прототекстом сьогоднішніх закликів до нищення українців, убив пораненого військового лікаря-українця тільки за його національну приналежність в оповіданні “Я убил”, керуючись ідеєю етноциду”.
Про “Я убил” – окрема краса. Там немає жодного військового лікаря, а є лікар Яшвін, який без жодних ідей розрядив обойму в полковника Лещенка, бо втомився дивитися і слухати, як цей дегенерат мучить людей. Втомився терпіти. Усе оповідання – п’ять сторінок. Експерти читали й нічого не зрозуміли? Чи просто набрехали? У цьому випадку, звісно, краще друге. Завжди ж щось краще чогось.
Серед прізвищ під цим документом епохи побачила одне знайоме. Рубльов Олександр Сергійович. Я колись займалася архівною справою вбивства Ярослава Галана, окрім архівів, шукала різну інфу. А в Рубльова кандидатський дисер по Галану, ну і ще якісь статті – “Ярослав Галан – борець за правду і справедливість”. УІЖ друкував у 1990 році. Дисер не бачила, а про борця за правду в УІЖ тоді читнула. Рубльов зробив підбірку деяких виступів і листів Галана, якого турбувало мовне питання на шляху до правди. Письменник і патріот виступав проти тотальної русифікації, але вважав, що “українська і російська мови – братні мови, і я певен – вони об’єднаються, це природний процес, але не треба цей природний процес робити адміністративним. Це страшенне безглуздя”. Вважав, що “моральний розгром, якого зазнали бандерівці і мельниківці, прискорить їх фізичне винищення, що народ розправиться з вовкулаками, які впиваються братньою кров’ю, і їх не помилує”. Ну, Галан дійсно так вважав, власне, його вбивство “гуцульським топориком” гебня сфабрикувала саме через ці його переконання.
До Галана питань немає, він свої переконання забрав у могилу, але я трошки здивувалася, побачивши під вироком Булгакову прізвище Рубльова. Думала, це якийсь замшелий радянський історик, якийсь позаминулий сніг, а він, виявляється, бореться вже з експансією російського комунізму. От тобі й маєш. Таке цікаве довге життя в людини. І про те, що “Освоєння цілини стало втіленням ленінських ідей”, встиг понаписувати, і про “спілкування трудящих братніх республік, яке стимулює прогресивний процес інтернаціоналізації всіх сторін життя радянських людей”, і про етноцид Опанасовича.
А може, я помиляюся і це не він. Може, у нього є повний однофамілець Рубльов Олександр Сергійович. Теж історик. Один вважає, що треба бити бандерівців і так боротися за правду і справедливість, а другий – що Булгакова, який убив лікаря.
Узагалі, цей шизофренічний опус Інституту національної пам’яті нагадав мені не менш шизофренічний текст Леніна “Лев Толстой як дзеркало російської революції”. Не так загальним божевіллям стилю і дубовим пером (Ленін, до речі, Толстого не тільки обзивав, а й хвалив), як очевидністю того факту, що Ленін Толстого ні хріна не читав. І це стає зрозуміло приблизно за одну секунду. Але цитат із графа насмикав, іноді спотворюючи сенс до зворотного, тому що Леніну так треба було. Щоб довести, що “доктрини совісті” і “морального вдосконалення” “завдають найбезпосереднішої і найглибшої шкоди”. От і цим також треба. Нічого особистого, нічого нового, просто треба. Час обрав нас. Була така пісня. І хвільм.
“Зробивши аналіз моїх альбомів вирізок, я виявив у пресі СРСР за 10 років моєї літературної роботи 301 відгук про мене. Із них: похвальних було три, вороже-лайливих – 298. Останні 298 є дзеркальним відображенням мого письменницького життя.
Героя моєї п’єси “Дні Турбіних” Олексія Турбіна друковано називали “сучим сином”, а автора п’єси відрекомендовували як “одержимого собачою старістю”. Про мене писали як про “літературного прибиральника”, який підбирає недоїдки після того, як “наблювала дюжина гостей”.
Писали про Булгакова, який “чим був, тим і залишиться, новобуржуазним виродком, який бризкає отруєною, але безсилою слиною на робітничий клас і його комуністичні ідеали”.
“Повідомляли, що мені подобається “атмосфера собачого весілля навколо якоїсь рудої дружини приятеля” і що “від моєї п’єси “Дні Турбіних” “іде сморід” тощо…
Уся преса СРСР, а з нею разом і всі установи, яким доручено контроль репертуару, протягом усіх років моєї літературної роботи одностайно і з незвичайною люттю доводили, що твори Михайла Булгакова в СРСР не можуть існувати. І я заявляю, що преса СРСР абсолютно має рацію”.
Михайло Булгаков, лист до уряду, 28 березня 1930 року.
“Нісенітниця! Років за 300 це минеться”.
Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.
