Авторка Влада Литовченко: кандидатка історичних наук, членкиня Експертної ради з нематеріальної культурної спадщини при МКІП
Коли ми намагаємося осягнути багатовіковий шлях нашого народу і зрозуміти, яким чином виникло все це наше багатство традицій, звичаїв, обрядів, традиційних ремесел, наші культурні цінності, такі як живопис, пісні, танці, то неможливо уявити все розмаїття цієї культурної палітри, безмежні обрії нашої культурної спадщини, особливо нематеріальної, яка передається із покоління в покоління та є серцем і душею українців.
Де б ви не жили, в будь-якому регіоні дбайливо культивуються та розвиваються різноманітні елементи нематеріальної культурної спадщини, увага до збереження і захисту яких у багато разів виросла після повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли російські окупанти почали знищувати культурні об’єкти та культурні цінності нашого народу, а надто самих українців як носіїв цієї культурної спадщини. За час війни Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини поповнився на 66 елементів із 93, тобто громади почали під час війни набагато більше піклуватися про збереження своєї ідентичності, яка базується якраз на всіх проявах НКС та зберігає автентичність і унікальність української нації.
Одним з унікальних проявів та явищ, якими так багата наша культура є традиція виготовлення «Сирного коника», яка побутує на Косівщині, що на Івано-Франківщині. Це дійсно дивовижне мистецтво, бо виліплений із сиру коник виглядає як живий, а саме перетворення шматка сиру у привабливу іграшку виглядає як магічне дійство.
Найбільш відоме в Україні як столиця виготовлення «Сирного коника» є село Брустури, що на Косівщині. Тут ця традиція відома кожному мешканцю і кожен знає секрети виготовлення «Сирного коника», а жителька села Брустури Марія Петрів – одна із найзнаменитіших майстринь, яка вже 35 років виготовляє цю традиційну іграшку та навчає інших цієї традиції.
Якщо озирнутися в минуле, то ще із середини XX століття на Гуцульщині почали виробляти «Сирного коника», а почалося все, як розповідають старі люди, досить випадково. Вівчар, що пас овець на полонині, готуючи їжу, випустив в окріп шматок сиру, одразу витягнув його і помітив, що сир став м’який і почав тягнутися. Тоді він спробував зліпити щось із цього сиру і в нього вийшов коник, якого він приніс потім додому і подарував доньці. Так, за легендою, започаткувалася ця традиція, почала розвиватися і поширюватися, і тепер цю іграшку виготовляють в інших прикарпатських селах – Верховинського, Косівського, Коломийського районів. Найбільш відомою майстринею із виготовлення «Сирного коника» була жителька села Брустури Марія Матійчук, про яку у 60-ті та 70-ті роки минулого століття знімали телевізійні сюжети й навіть запрошували в інші країни поділитися досвідом виготовлення сирної іграшки, що на той час було дійсно унікальним явищем. Марії Матійчук та Марії Петрів було присвоєно звання Заслуженого художника України, що стало визнанням державою їхньої творчої роботи.
В Брустурах «Сирні коники» виготовляють різного розміру, від маленьких до великих вагою до 20 кг, а також виготовляють торти із сиру, прикрашені різними фігурками та візерунками. Раніше для виготовлення «Сирного коника» застосовували овечий сир, але останнім часом використовують коров’яче молоко, до якого додають так званий «глєг», тобто шлунок маленького теляти, який пив тільки мамине молоко. Потім з коров’ячого молока спочатку роблять сир, кидають його в окріп, і коли він стає м’яким, виліплюють коника і занурюють у сировицю – солону воду, де він закріплюється і може довго зберігатися.
З «Сирним коником» пов’язано багато інших традицій, зокрема, він обов’язково займає особливе місце у Великодньому кошику й освячується на Великдень. Також «коники» разом з писанками та солодощами роздають дітям в Страсний тиждень перед Великоднем, а діти ходять від хати до хати та бажають господарям щастя, здоров’я і добробуту.
У гуцульських селах парубки часто дарували «коники» дівчатам, які їм подобалися і бувало так, що деякі дівчата мали досить велику колекцію таких «коників», якщо подобалися багатьом хлопцям. Коли ж вони вихвалялися перед іншими дівчатами ними, то про хвалькуватих дівчат говорили, що вони «показують коники».
Зараз традиція виготовлення «Сирного коника» набуває популярності, проводяться фестивалі, конференції, виставки та майстер-класи. Про неї знімають телевізійні сюжети, блогери також описують цю традицію та освітлюють події пов’язані з нею. Тому зацікавленість людей небувало зростає до цього виду традиційного мистецтва. І це не обмовка, це дійсно мистецтво на рівні скульптури й водночас поживний та екологічно чистий продукт. Також популяризація цієї традиції значно підвищує зацікавленість туристичного сегмента економіки України, зокрема, тому, що вона побутує у відносно безпечному регіоні, і є унікальним елементом нематеріальної культурної спадщини. І саме зараз, коли Україна стала кандидатом у члени Європейського Союзу, Косівщина, яка має вже декілька елементів в Переліку нематеріальної культурної спадщини, таких як «Традиція Косівської мальованої кераміки», «Карпатське ліжникарство», «Традиція гуцульського художнього дереворізьблення», «Традиційні жіночі прикраси із бісеру на Прикарпатті», до яких щойно додався елемент НКС «Традиція виготовлення «Сирного коника» – має всі шанси зацікавити європейську спільноту своїм культурним розмаїттям та залучити туристичні потоки із країн ЄС і тим самим значно підвищити економічний рівень розвитку регіону, а головне, популяризувати елементи НКС на міжнародному рівні та гарантувати охорону і збереження елементів нематеріальної культурної спадщини для майбутніх поколінь.
Фото з власного архіву Влади Литовченко
