Розділ 1: Дитинство і витоки
Перші спогади крізь дитинство
Анатолій Георгійович Фролов народився 1 січня 1943 року в селі Бруслинів (село іноді називали Брусленів), що на Вінниччині. У ті часи це була територія, охоплена війною, і саме село – окуповане.
Війна не була чимось далеким для маленького хлопчика: Бруслинів двічі спалювали, за зв’язок із партизанами. Одного разу знищили майже півсотні односельців. Цей біль і страх врізалися в пам’ять дитини назавжди.
Його мати, Євдокія Федорівна Баніт, була зв’язковою у партизанському русі. Жінка з місцевого селянського роду, донька Мельник Параски Петрівни, носила прізвище, що саме по собі було знаком історичної долі. Її предок, польський повстанець, після поразки у боротьбі з імперією був змушений тікати на Поділля, змінити прізвище й зректися шляхетського гербу. Йому дали ім’я “Баніт” – вигнанець, чужинець. Цей родовий біль згодом передався і дітям.
“Мій предок був сином біглого поляка, який втік після повстання поляків в Україну. Через обставини він був змушений змінити своє прізвище, відмовитися від свого гербу, роду та історії. І він отримав прізвище Баніт, будучи вигнанцем і чужинцем. А моя мати отримала це прізвище при народженні”, – згадує Анатолій Фролов.
Батько, Георгій Сергійович Фролов, походив із донських козаків, але жив в Орловській області. Перед війною він закінчив Курський педагогічний інститут, потім Київське піхотне училище і отримав звання лейтенанта. На початку війни він потрапив у полон, з якого втік, і саме на Вінниччині організував партизанський загін.
Вже після війни працював директором школи в сусідньому селі Балин. Однак, через свою приналежність до комуністичної партії, став мішенню для підпілля. Йому довелось залишити родину й рятуватися втечею до сусідньої країни. Тоді маленькому Анатолію було лише три з половиною роки. Батька він побачить лише через десять років, коли той нарешті забере сина до себе.
Анатолій Фролов. Ставок біля пасіки, село Брусленів, Поділля. 1974 р. Картон, олія
Зародження художнього чуття
Жили у складних умовах – фактично серед руїн.
Дитинство майбутнього художника було дуже важким. Будинки всі спалені, жили у землянці, речей теж не було – все згоріло у полум’ї війни. Не було навіть чим і де малювати. Але вже тоді Анатолій почав щось відчувати – і це “щось” згодом стало його покликанням.
У 1945 році, коли Анатолію було 2 роки, німців прогнали. Хоч війна ще продовжувалась, проте село було звільнене.
Сім’я Фролових була тісно пов’язана з пасічництвом: дід, дядько й мати – усі тримали бджіл. Ці традиції, природа, спостереження за світом – саме це формувало внутрішній світ дитини.
“Мати була пасічником, дядько був пасічником, дід був пасічником. Це був рід пасічників. У нас завжди були бджоли. Перше, що я пам’ятаю, коли я почав щось робити як художник”, – згадує митець.
Уперше художнє чуття прокинулося приблизно в чотири роки, у 1947 році. Це був час перших вражень, перших малюнків, першого прагнення фіксувати навколишній світ.
Попри відсутність художників у родині, малювали багато – мати, родичі, сусіди.
“Творчість була у мене, мабуть, на генетичному рівні. У нашому роді художників не було. Але я знаю, що двоюрідні брати і моя мати добре малювали”, – говорить Анатолій.
Можливо, саме в цій народній, інтуїтивний творчості й зародився той вогонь, що згодом перетворився на життєву справу.
Анатолій Фролов. Наша стара садиба. Село Брусленів, Поділля. 1974 р. Картон, олія
Перші обриси долі: як народжувався художник
Перший мистецький імпульс у житті маленького Анатолія з’явився несподівано – завдяки сусідці Ользі. Якось вона завітала до їхнього дому й принесла альбом з малюнками, створеними місцевим священиком. Там були прості зображення – квіти, люди, коні. Але в очах дитини ці малюнки стали вікном у зовсім інший світ.
“Я був просто зачарований, – згадує Анатолій Георгійович. – Одразу схопив вуглинку з печі, бо нічого іншого не було, і почав малювати на білених стінах – пташок, півнів, коней”.
Так народилися його перші малюнки – без аркушів, без фарб, але з внутрішнім поривом творити. Усе, що оточувало його в селі, ставало матеріалом для натхнення.
Улітку, коли дорога вела повз місце, яке називали Майдан Бобрик – неподалік Хмельника – хлопець залюбки спостерігав за гончарами. Це було ремесло, яке в тій місцині передавалося з діда-прадіда. Серед них була й дружина дядька Максима – дядина, яка розмальовувала керамічні миски пір’ям.
“Це мене неймовірно захоплювало. Я й сам намагався ліпити – але не миски чи глечики, а коней, корів, людей. Усе те, що оточувало селян, що було знайоме й важливе», – розповідає митець.
Хлопці й дівчата з округи збиралися навколо нього і просили: “Зліпи мені це, зліпи те”. Малий Толя з радістю виконував усі прохання. Уже тоді його рука тяглася до форми, а душа – до краси.
Особливий інтерес викликали у нього птахи й рослини. Він уважно спостерігав за ними, розпитував матір, яка була пасічницею й знала багато про природу.
Вже в школі помічали: і Анатолій, і його сестра відзначалися стриманістю та вихованістю, що вирізняло їх серед інших дітей. Їм дозволяли робити те, що в інших сім’ях могли вважати забавками або дурницями.
“Це, мабуть, у нас родинне – від діда, що походив із польської шляхти. У родині, хоч і сільській, було строге, але глибоке виховання”, – згадує художник.
Але ці “дрібниці” ставали підґрунтям для великого творчого шляху.
Мати Анатолія була ще й знаною швачкою. У її руках швейна машинка “Зінгер” та тканина – найчастіше саморобне полотно – перетворювались на одяг для всього села. Вона не лише шила, а й щиро ділилася знаннями з сином.
“Мені все це було страшенно цікаво – і я теж почав шити”, – каже Анатолій.
Він створював ляльок для дівчаток 4 – 6 років і сам шив для них одяг: блузки, спіднички, капелюшки. За ним завжди дівчатка бігали з проханнями. Часто приносили йому тканину з парашутного шовку чи інших рідкісних на той час матеріалів.
Коли Толік став трохи старшим (5 – 6 років), то для хлопців він вирізав дерев’яні шаблі, пістолети, рушниці – все, що було таким цікавим і популярним у повоєнному дитинстві: “Робив навіть пістолети з резинкою, що стріляли. І старші чоловіки тоді казали: з цього хлопця щось таки буде”.
Анатолій Фролов. Канівський куточок. Канів, село. 1969 р. Картон, олія
Перший дебют художника
Справжнім дебютом на шляху художника став конкурс, у якому він взяв участь ще до школи, у п’ятирічному віці. І хоча до першого класу пішов у шість, уже тоді проявлялося його особливе чуття до образу, форми, матеріалу. Те чуття, що згодом переросте у справу всього життя.
Ще до школи, в найраніші роки дитинства, у житті Анатолія Фролова сталися події, які визначили його мистецьке майбутнє. У рідному селі на місці колишньої дубової церкви Різдва Богородиці, що втратила купол і дзвіницю в роки колективізації, облаштували сільський клуб. Саме туди, на вихідних, сходилась молодь, і саме там одного дня відбулася перша імпровізована “творча битва” юного Анатолія.
Односельці, знаючи про здібності хлопчика, запропонували його матері, Явдосі Федорівні, повести малого до клубу.
“Давайте ми Толю в клуб заведемо, – звернулись хлопці до жінки. – Подивимось, що з нього буде”.
Завклубом на той час був Іван Глухов – прибулець із Росії, аматор малювання. Він часто хвалився своїм хистом до образотворчого мистецтва, тож селяни вирішили перевірити його у змаганні з хлопцем, якому ще й до школи не було.
Анатолій Георгійович згадує: “Хлопці сказали йому: ось є у нас хлопець, ще й не школяр – такий, що краще за тебе намалює”.
Глухов прийняв виклик. Малого Толю посадили на стільчик, підклали щось, щоб вище сидів, дали папір із зошита й олівець. Для змагання обрали знайомий усім образ – портрет Леніна з букваря. Зліва від зображення сів Глухов, праворуч – маленький Фролов. З язиком, трохи висунутим від зосередження, він уважно змальовував обличчя з читанки.
Результат був вражаючим: малюнок Анатолія виявився настільки схожим з оригіналом, що його забрали до школи, де він певний час висів на стіні. Глухов змирився з поразкою, а маленький художник став знаним на все село.
Це й було перше справжнє визнання, перший художній тріумф маленького Толі.
Після цього до хлопця почали звертатися навіть дорослі: коли хотіли відправити пошту, то просили щось намалювати для листів, прикрасити малюнками чи квітами. Особливо йому подобалося змальовувати вишивані рослинні орнаменти з жіночих рукавів – ті, що вціліли після спалення села. Він уважно їх розглядав, запам’ятовував.
Тоді ж у нього з’явилося нове бажання – малювати кольором. У віці чотирьох або п’яти років він попросив у мами фарби. Явдоха Федорівна пішла на базар до районного центру – в Літин, що за 18 кілометрів – і привезла синові перший альбомчик, простенький пензлик і набір фарб на шість кольорів. Це був його перший справжній подарунок і початок “кольорового” живописного шляху.
“Для мене це був перший подарунок і початок мого живопису. І після цього я почав уже не на стінах малювати, а на папері”, – згадує митець.
Папір у повоєнному селі був рідкістю, але він знаходив будь-що, аби творити. Постійно щось змальовував вже фарбами і роздавав – односельці приходили до нього з проханнями.
Окрім малювання, Толю з раннього дитинства вабила й інша творчість – конструювання.
“Це ще було до школи. З чотирьох років почалось формування мого хисту художника і конструктора”, – підкреслює він.
Він намагався вигадувати механізми, “зброю, яка сама стріляє”, або велосипеди, хоча й не мав із чого їх збирати. Так формувався його технічний інтелект, поряд із художнім.
Не менш важливою частиною його дитинства була природа. Він часто бував на пасіці, за селом, де ще з довоєнних часів зберігалися великі сади, які селяни закладали на наділених землях: обсаджували черешнями, а в середині садили яблуні, груші, сливи, вишні. Ці сади, залишені ще до колективізації, згодом перейшли у власність колгоспу, але частково збереглися до наших днів. У цих краєвидах зароджувалась любов до природи – одна з важливих тем майбутніх робіт художника.
Малювання, що відкривало світ
Формування художника Анатолія Фролова почалося не з майстерні й не зі школи мистецтв. Його світогляд, чутливість до форми й кольору, заклались ще в дитинстві, серед природи – в сільському оточенні, де пташині голоси зливалися з шелестом трав, а коні ставали частиною щоденного пейзажу.
“Звичайно впливало об’єктивно те, серед чого я знаходився. Я знаходився серед чудової природи, серед тварин, пташок, дерев, квітів. І це вплинуло”, – згадує митець.
Згодом, уже в дорослому віці, Фролов неодноразово повертався до цього почуття єднання з природою. Його товариш, художник Леонід Морозов, київський живописець і людина іншого культурного середовища, який народився в Києві і прожив все своє життя в урбанізованому просторі, часто дивувався, дивлячись на його пейзажі: чому в роботах Фролова так мало міських мотивів, а натомість – стільки селянських пейзажів, звірів, птахів, коней?
“Він казав мені: а чому ти міських пейзажів не малюєш? І у тебе дуже гарно коні виходять. А я кажу: Льоня, мабуть це тому, що я дитинство провів в селі. То вже потім я до міста переїхав. І формування мене як художника фактично було оточене природою. Я вже почав робити жанрові картини, у мене було багато ескізів. І у Льоні були етюди – він писав в Парижі, їздив до Риму. А сільських пейзажів у нього немає. Я був в Німеччині, робив там начерки, багато подорожував. Але мене не переповнювало місто. Мені подобались краєвиди чудовної природи”, – саме так Анатолій Фролов пояснював це. Він зростав у селі – і саме звідти виніс своє естетичне чуття.
Улітку він їздив у село. Там весь час писав на великих форматах етюди, з яких потім народжувалися картини, що отримували успіх на багатьох виставках. На той час в основному це було Поділля – земля дитинства.
Природа стала для нього першою школою мистецтва. Його мистецтво ніколи не було відокремлене від особистого досвіду. У жанрових композиціях, у книжковій ілюстрації, у камерних етюдах він завжди залишався вірним цьому первинному джерелу натхнення – тій справжності, що походить не зі школи, а з дитинства.
Проте спогади дитинства були не лише світлими. Поділля, з його родючими землями й мальовничими пагорбами, в ті роки залишалося регіоном неспокійним. У селі, де мешкала родина Фролова, ще довго після завершення війни діяли різні озброєні групи. Їх було небагато, але вони справляли страх.
Усе це відбувалося на очах дитини. Фролов пізнавав світ не з підручників, а через трагедії, які жили поряд: спалені села, знищені родини. Ці події залишили глибокий слід у пам’яті – не як політична історія, а як людський досвід, що потребував осмислення. І, можливо, саме тому в його картинах – навіть найяскравіших – завжди залишалося відлуння тиші, поваги до втраченого, гідності.
Розділ 2: Шкільні роки і формування митця
Навчання в школі і перші визнання
До школи Анатолій пішов на рік раніше – у шість років. Його старша сестра Ніна вже навчалася, і хлопчик із захватом підхоплював усе, що чув. Уже тоді він умів читати й писати, і мама звернулася до вчительки – Ольги Іванівни Близнюк – з проханням прийняти його до школи. Вчителька погодилась. І хоча навчальна програма не здавалася складною, справжнім захопленням для хлопчика стало малювання.
“Я пішов до першого класу. Всі хлопчики були старші за мене, а я був ще малий. Проте мені цікаво було. Просто мені дуже хотілося вчитися, і вчився я легко, я був найкращим учнем”, – згадує Анатолій.
Під час шкільних років Анатолій оформлював стінгазети, які викликали справжнє захоплення не лише в учителів, а й у школярів з інших шкіл, які приїздили подивитися на ці художні витвори.
“Це була, якщо так можна сказати, творчість, де я міг свій хист використати. І вчився я на відмінно, і тому якось легко дуже мені це все було. У нас в класі було троє учнів, що вчилися краще всіх. Серед них був і я”, – говорить митець.
Він розписував сцену в сільському клубі до свят, створював малюнки до новорічних казок, ілюстрував книжки, які прочитував у сільській бібліотеці.
Усе, що він створював у ті роки, дарував – знайомим, друзям, учителям. Жоден малюнок не залишався при ньому. Це була дитяча щедрість – та, що не потребує визнання, бо саме радість інших є визнанням.
Хоч зовні він був спокійною дитиною, у дворі його знали як найспритнішого. Міг вільно лазити по деревах, стрибати, битися. Мав навіть прізвисько – “кацап”. Його дали через якийсь дрібний конфлікт – побився з кимось, але воно не мало зневажливого змісту – радше підкреслювало відмінність.
“Я бігав швидше всіх, стрибав далі всіх, по деревах лазив як вів’юрка. Вів’юрка – це так у нас називали білку. Та по деревах лазив. І взагалі був як мауглі. Я був фізично дуже розвинутий. І за це мене дуже поважали хлопці, навіть старші, що я вмію робити те, чого вони не вміють”, – згадує Анатолій.
Незважаючи на це, він був “своїм” серед однолітків, здобув повагу не силою, а харизмою й винахідливістю.
Народження художника дитячої книги
У шкільні роки талант Анатолія розкривався не тільки на сторінках стінгазет. Він був тим, хто вмів створити свято – буквально. До новорічних ранків у сільському клубі малював великі декорації – сценки зі звірами, казковими персонажами, лісовими пейзажами. Його роботи прикрашали сцену, створювали атмосферу казки для всіх дітей села.
Однак головним джерелом натхнення для юного художника в той час стала не сцена, а література.
Бібліотека була розміщена просто в сільській хаті по сусідству – у будинку самотньої жінки. Хлопець перечитав усе – від пригодницьких романів до класики. Малий Толя проводив там безліч годин, поринаючи в пригоди Робінзона Крузо, мандри “Дітей капітана Гранта” та інших героїв. Він перечитав фактично весь бібліотечний фонд ще до закінчення початкової школи. І щоразу, занурившись у нову книжку, брався за олівець і фарби, щоб оживити у малюнках прочитане. Так народжувались перші ілюстрації – прості, щирі, сповнені дитячої фантазії.
“Я багато малював ілюстрації до цих книжок. Саме тоді почав зароджуватися інтерес до дитячої книги, що потім я і став художником дитячої книги на 10 років. Мені це цікаво було, і я роздавав ці роботи усім, хто попросив”, – зазначає Анатолій.
Його приваблювала не слава, не змагання, а саме дарування радості. Малюнки він не зберігав – просто віддавав тим, кому вони подобались. Учителям, однокласникам, сусідам. Визнання було непоказним, але щирим – усмішки, слова вдячності, захоплені погляди.
Це була слава місцевого масштабу, але для хлопчика вона важила більше за будь-які нагороди: “Мені цікаво було, що я вмію і дарую, і люди радіють, посміхаються і дякують мені. Оце і все було. Тобто для талановитих людей дуже важливе визнання. І визнання – це з позитивної точки зору”.
Саме так, у глибокому переживанні краси й простого людського тепла, формувався той внутрішній стержень, що згодом приведе його до дитячої книги – як до місця, де мистецтво і доброта мають однакову вагу.
Витоки формування внутрішньої культури митця
У шкільні роки формувалося не лише художнє чуття Анатолія, а й глибша, внутрішня культура – та, що виникає із життєвого досвіду, побуту, голосу бабусі, запаху сирого полотна і травневого лісу.
Пам’ять береже фрагменти, що лягають у мозаїку – і кожен із них формував майбутнього митця. Серед учителів особливе місце посіла Марія Іванівна Мечинська, дружина директора школи. Вона вела уроки української літератури і створила літературний гурток. Там не просто читали й обговорювали – вона вчила писати власні історії, розвивала фантазію, навчала слухати себе. Це був простір довіри і заохочення до творчості, такий рідкісний у шкільному середовищі повоєнного села.
Школа була не лише навчальним закладом, а й спортивним і культурним осередком. Анатолій згадує участь у змаганнях з шашок – навіть їздив до Літина. Призів не здобував, зате відчував азарт, інтерес, радість від гри. Усе це – частина формування характеру: прагнення випробувати себе, побачити нове, зустріти інших.
Та, мабуть, найяскравіше в пам’яті залишилися щорічні травневі походи в ліс. Тоді ще не відзначали офіційного Дня Перемоги, але школа влаштовувала святкові виїзди. Через пастівник – зелений луг із річкою – діти вирушали до черемхового лісу. Там, серед цвітіння, пили воду з джерел, співали пісень, згадували війну, мріяли про майбутнє, а по дорозі назад ламали гілки черемхи і несли додому духмяні букети. Це було дитинство, в якому природа й людина ще не були відділені одне від одного.
Побут, праця і природа як органічна єдність
Окремим світом був труд. Особливо праця навколо конопель – джерела одягу для селянських родин.
“Щоб одягатися тоді після війни не було ще штапеля, батиста, а була звичайна тканина, і дуже багато людей ходили просто в полотняному, як називали, домотканому полотні”, – говорить Анатолій.
Діти долучалися до всього процесу: від збирання плоскіни й матірки до замочування в річці, вичісування волокон, прядіння ниток і вибілювання полотна на луках. Це був тривалий, виснажливий, майже ритуальний процес – з чітким поділом праці, з багатьма етапами, які кожна родина знала до дрібниць.
Майбутній митець згадує подробиці: “І коли вже полотно було готове, я ходив з мамою і з бабусею своєю, і ми забирали це полотною. Було полотно трьох видів. Найтонше – на святкові блузки. Називалося воно “дванадцятка” чи “чотирнадцятка”. “Десятка” – це було звичайне робоче полотно, з якого шили чоловікам штани. Перші мої штани були з полотна. А вже “дванадцятка” йшла на такі жіночі сорочки, які вже були святкові. Їх вже вишивали – внизу, рукави, комір. Я до цього часу зберігаю це”.
Для хлопця це був і урок відповідальності, і відкриття краси в буденному. Особливо запам’яталася сцена, коли від намочених конопель п’яніла риба й спливала догори – і діти могли ловити її голими руками.
“Потім полотно вибілювали, і це була дитяча робота влітку. Дуже важка робота. Полотно спеціально збирали. Ми несли його в воду, опускали, тоді з води виносили і розпиляли, і чекали, поки воно висохне. Висохло – і знову у воду. І так цілий день, і це десь тижні два чи три. Перевертали, вибілювали на сонці, полотно ставало біле‑біле. І треба було тільки слідкувати, щоб або качки, або гусі не залетіли на нього. Тож діти це мали стерегти”.
Анатолій Фролов. Брат Сережа. 1958 р.
Побут і природа були в тісному, органічному зв’язку, а дитяча уява працювала невтомно.
У цій складній, щедрій реальності особливе місце посідала бабуся – Мельник Параска Петрівна. Вона була не просто мудрою жінкою, віруючою, а й спадковою “білою відьмою”, цілителькою, що лікувала людей травами, молитвами, знанням. До неї приходили люди навіть із сусідніх сіл. Вона не мала освіти, але мала глибоку внутрішню культуру, віру в Бога і страх перед гріхом втручання у Божі справи.
Анатолій Фролов. Бабуся Параска. 1958 р., с.Брусленів
“Вона казала: я лікую людей, це мені Бог не простить, бо я втручаюся в справи Господні. Люди отримують покарання і хворіють, і я не маю права їх лікувати, але люди просять, і я не можу їм відмовити. І вона цих людей лікувала. Коли я був коло неї, то людина після цього виходила від неї здорова і посміхалася”, – згадує Анатолій.
Анатолій Фролов. Портрет бабусі, с. Брусленів. 1958 р.
Багато Параска Петрівна розповідала історії малому Толі та його сестрі. Її історії – містичні, як у Гоголя, реальні, як саме життя – вразили уяву юного Анатолія назавжди: “Я по пам’яті потім записав все, і воно в мене є. Я думаю, потім навіть його обробити. Дуже цікаві історії з життя людей. І тому в мене дуже багато залишилося цих спогадів. Це допомагало в творчості, коли я згадував свою бабусю”.
Анатолій Фролов. Бабуся. Нарис з натури. 1958 р.
Вона формувала не лише уявлення про світ, а й етичний стрижень: що добро – це вибір, а не автоматична дія, що допомагати – це не слабкість, а внутрішня сила.
Бабуся хотіла передати свої знання далі – сестрі або навіть йому. Але життя розвело: хлопець поїхав з батьком до Ростову, сестра не могла приймати – і та сила залишилася в минулому. Проте духовна спадщина жила в його пам’яті. Вона згодом виявиться в особливому відчутті образу, у схильності до містичного, у повазі до людської душі.
Дитинство Анатолія – це не лише школа й книжки, а й конопляне полотно, запах трави, казки бабусі, трудова буденність і усмішки тих, хто отримував від нього перші малюнки. Це той світ, що зшиває мистецтво з реальністю. І саме в цьому світі почав формуватись художник.