Півроку тому команда проєкту просто включила камеру навпроти мами Анатолія Анатоліча Люсі. Без поспіху, без звичних запитань про успіх, кар’єру чи сьогодення. Натомість почали говорити про те, що зазвичай залишається за кадром – про дитинство. Про хлопчика, яким колись був Анатоліч. Про дім, у якому він ріс. Про непрості обставини, гроші, важку роботу мами і батька, чия наркотична залежність назавжди стала частиною сімейної історії і трагедії. Про речі, які в дитинстві не завжди можеш зрозуміти, але які дорослим життям продовжуєш носити із собою. Вийшло дуже емоційно непросте інтерв’ю. Мабуть, саме тому воно так щемить. Бо в ньому немає ідеальної сімейної історії. Є життя – складне, суперечливе, часом болюче. Є мама і син. Є те, що між ними було, і те, що залишилося недосказаним.
На початку розмови Анатолій зізнався, що давно хотів поговорити з мамою про речі, про які раніше вони майже не говорили. «Я трішки переживаю, бо ти в мене на інтерв’ю вперше? Вперше. Ти переживаєш? Чого? Перший раз», – розпочав розмову Анатолій.
Однією з центральних тем стала історія батька Анатоліча – Толя помер у 1987 році, коли його синові було лише два з половиною роки. Сам ведучий практично не пам’ятає батька, однак мама розповіла, яким він був. «Найкращий, найкоханий. Дуже добрий він був. Є люди, які швидко живуть. От він таким був. Йому треба було скрізь і всюди. Такий гіперактивний. Тому, коли люди швидко живуть, це страшний вісник», – згадує Люся.
Водночас за словами матері, чоловік дуже любив сина і багато часу проводив із ним. «Він і в футбол, і з коляском. Як забирає – і вперед. Любитель, він погуляє. У нас дуже багато було друзів. Ми ходили в парк кожного вечора. Луна-парк там у Кривому Розі приїжджав. І їздили, купалися. У нас річка там недалеко», – розповіла вона.
Але сімейне життя було непростим. Люся розповіла, що чоловік мав наркотичну залежність. Спочатку вона навіть не розуміла, що саме відбувається. «Я спочатку не розуміла, що це таке. Перший раз я узнала, коли я в пологовому була. Мені сусідки сказали. Він приїхав до мене в пологовий, а я не розуміла, що з ним. По ньому не видно було раніше», – згадала мама.
За її словами, родина намагалася допомогти чоловікові позбутися залежності. Іноді ситуація доходила до крайнощів. «Ми з бабушкою його прив’язували до ліжка на тиждень. У спальню. Щоб він нікуди не пішов. Щоб ці різкі моменти пережити. Він там так орав. Ми закривали вікна подушками, щоб не було чути. Приходив лікар, ставив капельницю», – розповіла Люся.
На запитання, чи допомагало це, вона відповіла: «Ну, на якийсь час допомогло. Потім він знову. А потім він кинув уже. Він сказав, що вже не буде».
Попри залежність чоловіка, Люся наголошує, що він не був агресивним до неї чи сина. «Він мене не бив. Якби він мене хоч раз стукнув, мене там не було. Або його не було б. Але він добре до мене ставився», – сказала вона.
Анатоліч зізнався, що саме через відсутність батька в його житті досі відчуває образу. «Я просто думаю, що я все одно ображений на нього. Ну, що його просто не було. Я не пам’ятаю його. Він загинув, коли мені було два з половиною роки», – сказав ведучий.
Найяскравішим спогадом про батька для Анатолія залишився день його похорону. «Це, здається, єдине, що я пам’ятаю. Цей вид з вікна. Я був на п’ятому поверсі, бачив маму внизу. Я кричав: “Мама, мама”. Дуже багато людей було», – розповів він.
Люся детально згадала й обставини смерті чоловіка. За її словами, перед трагедією він мав конфлікт із колишнім знайомим, який вимагав від нього гроші та звинувачував у тому, що через нього свого часу опинився у в’язниці. «Він взяв ще одного друга, взяли такий м’ясний нож. І вони його зарізали. Толя відкрив двері і не встиг. Там висіла одіяла, щоб мороз не йшов, лютий місяць. І він через одіяло його ударив ножом», – розповіла вона.
За її словами, чоловік отримав смертельне поранення. «Він потрапив йому в печінку. Він просто стік кров’ю. Поки ми додому прийшли, він стік кров’ю. Потім убивця пішов у біга. Я догадувалась, через те, що я знала, хто це зробив. Потім його спіймали. Був суд», – згадує Люся.
Окремою частиною розмови стали спогади Анатоліча про підліткові роки. Мама пригадала, що в певний момент навіть почала думати, що син може бути геєм, оскільки він майже не гуляв і не приводив додому дівчат. «Ти не ходив гуляти нікуди. В друзях одні хлопці були. Я кажу: “Може, він гей?” Ну, весь двір гуляє, хлопці бігають, а ти вдома сидиш. Ти нікуди не ходив. Дівочки в тебе довго не було», – згадала Люся.
Анатолій у відповідь пояснив, що просто не хотів розповідати родині про свої стосунки. «Мамо, що були, просто додому не водив ніколи. Сказав: “Мамо, я не гей. У мене дівочка є”. Так ви не питали мене. Якби ви питали мене, я б вам відповів», – сказав він.
Мама пояснила, що її висновки були пов’язані саме з поведінкою сина в підлітковому віці. «Ти домашній був. Тобі, я пам’ятаю, однажди якась дівочка дзвонила, ти сказав: “Мамо, скажи, щоби мене не відпускали”. Тобто ти домашній. Можливо, мені не подобалася дівчина», – розповіла вона.
Окремо мама згадала і про складні 90-ті роки, коли їй доводилося самостійно забезпечувати сина. «Тяжко було. Все по талонах, купонах. Міняли, продавали. Що ми тільки не робили. І на ринку торгували. Один окорочок купиш, пожарюють, Толя їсти, а кісточки мені остануться. Період такий був», – згадала Люся.
Наприкінці розмови Анатолій подякував мамі за те, що вона дала йому відчуття щасливого дитинства, незважаючи на втрати та складні обставини. «Я дуже вдячний за те, що я виріс таким. Вдячний тобі. Я завжди це озвучую, що якісь речі до мене прийшли вже як до дорослої людини, аналізуючи щось. Але все одно той фундамент, який у мене є, – це, звичайно, завдяки тобі, завдяки і бабусі, і прабабусі в якомусь сенсі», – сказав Анатолій.
Він додав: «Я це знаю, навіть якщо я не дуже часто це кажу, щоб ти це теж пам’ятала. Я це чудово розумію, усвідомлюю. Тому дуже вдячний за те, що моє дитинство було щасливим».
А мама у відповідь нагадала синові, що, попри відсутність батька, він ніколи не був позбавлений любові. «Ми всі хочемо, щоб у нас були живі мама, тато, щоб була сім’я. Я теж хотіла цього. Не завжди виходить те, що хочеться», – сказала Люся.
