(Рубрика «Точка зору»)
Пригадується стомлена від осінніх робіт у полі Богданівка (Яготинський район на Київщині) пізніх 1980-х – ранніх 1990-х. До сільського клубу стікаються потічки охочих побачити Ніну Матвієнко – столичну співачку, яка зіграла в телевиставі «Катерина Білокур» (1980) їхню Катрю – спочатку «попелюшку» і ледь не Шевченкову «причинну», над якою стиха підсміювалося село, а потім – уже добре знану майстриню пензля Катерину Білокур.
Я, газетярка з Яготина Тетяна Даник, маю написати щось ліричне й тепле, як того заслуговували обидві – і Катря, і Ніна.
Ніна Митрофанівна тоді втратила була свою маму, з рік зовсім не співала. Мало кому відома Антоніна Ільківна Матвієнко з села Неділище на Житомирщині дала світові отакого соловейка. І ось виходить той соловейко на скромну клубну сцену, симпатичне личко сяє, на голові віночок, сорочка-вишиванка й рясні разки намиста на ній промовляють самі за себе… Багатьом, певно, пригадалось щось своє, а тим більше – як Ніна заспівала: «Мамо, вечір догора, Вигляда тебе роса…» («Пісня про матір»).
Той голос раз почуєш – і вже не забудеш ніколи, і на диких гусей у прощальному польоті вже дивитимешся інакше після Ніниного співу («Ой летіли дикі гуси…»), і над плином життя замислишся («Сміються, плачуть солов‘ї…»)…
І ще сотні таких ось пісень, таких «і» пропустиш крізь душу.
Як і Катрині полотна «Цар Колос», «Буйна», «Берізка», «Квіти за тином», «Богданівські яблука», «Снідання»… Раз побачиш, і стоятимуть вони перед твоїм внутрішнім зором усе життя.
Ніна співає, а ззаду чую чийсь шепіт: «Дак вона, диви, на тітку Катьку й похожа… Худенька, маленька…» А оскільки я вже знала тоді, що не вся Богданівка шанувала «Катьку» та її доморощений талант за її життя (1900-1961), подібне радувало.
Люди таки любили Катерину Василівну, хоча ніхто й ніколи – навіть матір рідна! – не називав її ласкаво «Катрусею».
Для тодішньої ідеології ж вона була зручним стандартом простої селянки, яка вибилась у люди, причому завдяки нібито сприятливим процесам у соціалістичному суспільстві. На виставках так і підписували її картини: «Робота колгоспниці з с. Богданівки…».
А страждав її дар (і отже і здоров‘я) чи не страждав від домашнього кріпацтва, від сварок між матір’ю та невісткою Христею, з якою деякий час мусили ділити свою тіснувату хату, – це вже було з категорії глибоко персонального і нікого не турбувало. Залишалося воно за кадром і в телевиставі, де в головній ролі знялась Ніна Матвієнко.
Ще не знаючи добре одна одну, ми з Ніною мало говорили про тіньові сторони як її мистецтва, так і Катриного. Хоча обидві добре знали: куди не зверталася б дівчина зі своїми ранніми малюнками – скрізь натикалася на глуху стіну, бо, вирісши в батьковій хаті за прялкою з букварем на колінах, не мала, бачте, школи за плечима. А тут ще й мати рідна – як не в печі попалить її малюнки, так словами добиває: мовляв, людські дівчата он рушників та ряден собі в скриню надбали, а тобі аби квіточки свої малювать. Від батька тільки й чула, що «скажена».
І так від одного літа – її пекла і раю – до другого. Що й призведе під кінець емоційну Катрю до крайнього відчаю, і якби тоді, в 1934-ому, не прибігла вслід Якилина Білокур, таки втопилася б у їхньому Чумгаку. Хоча мені доводилось чути в селі й таку версію: нібито Катря навмисне заскочила тоді в воду, щоб «пристрахати» батька з матір‘ю. Як би там не було, а дозвіл на легальне малювання 34-річна жінка таки отримала. Застудивши ноги в осінній холодній воді на все життя.
А сьогодні натикаюся в Інтернеті на «спробу суїциду» в біографії Катерини Білокур, що й зовсім не пасує її цілісній натурі. Можливо, це було те, що звучить в українській народній пісні: «Думав я топитися з тої злості, А вода холодная ломить кості…».
В побутовій культурі українського народу погроза утоплення, часто з жартівливим відтінком, є індикатором персональної скрути. Здавна люди кажуть: «То що мені – топитися тепер?!..» або: «Топлятися не буду, не надійся!».
Побутує й прислів‘я: «Ладен в ложці води втопити!», яке в буквальному розумінні також не сприймається. В цій культурі виросла й Катря, і якщо спробувала у свої тридцять з гаком вилити свою праведну злість та відчай, це можна зрозуміти й пощадити квітник її душі, не топтатися в ньому з тими «суїцидами».
Ніна співала тоді «Ішло дівча лучками…», а мені бачилась юна Катруся в степах десь під Пирятином, з начавленими з калини та бузини барвниками в торбі й кізкою на налигачі – єдиним свідком її ранньої творчості.
Як і для Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки, світ її повний барв та звуків, і звучить у ньому, мов у молитовнику, осанна незайманій природі.
І в Ніни отак – ні музики, ні «підтанцівки», ні електронних ефектів, а тільки голос і обчарований ним зал.
Сиділи в тому залі нащадки тих, хто бачив колись і Катрю Білокур на сільській сцені (батьки дивом дозволили їй грати в драмгуртку), і чию тяжку працю захищала малярка в своєму листі-поясненні до розкритикованого Еммою Гурович полотна «Колгоспне поле» з трактором десь на обрії, який буцімто був притулений «не туди» («Я буду художником!», укл. М. Кагарлицький, К.: «Спалах» ЛТД, 1995).
Та мине кілька років, і полотно разом з «Царем Колосом» та «Берізкою» потрапить на виставку в Парижі (1954).
Ніна тоді, як писалося спірне «Колгоспне поле», ще тільки в колисці пробувала свій голос. Але в зрілому віці напише біографічну книжку «Ой виорю нивку широкую» (2003) – з тим же сентиментом, що й у «Колгоспному полі». Хвалити Богові, їй не довелося перед кимось звітуватися, про яку це «нивку» у неї, випаньканої піснями, ото пишеться.
Часи прийшли інші, й митцям, висловлюючим власне бачення світу, більше не потрібна була «керівна й спрямовуюча» рука КПРС. Хоча на Ніну і за радянських часів не так просто було накинути вуздечку. Коли їй «радили» ввести до репертуару російські пісні, вона гостро відповідала: «Хай вам співає їхня Зикіна!».
За співачкою-«націоналісткою» таємно вівся нагляд, їй на сімнадцять років закрили виїзд за кордон, але вона вперто відмовлялася від «українства» Софії Ротару з російськими піснями в репертуарі.
Чи знають про це всі оті, хто, скориставшись відкритістю нинішнього суспільства, не проти знайти бодай якусь шпарину для свого «цвяшка»: мов, «не такі вже й вони святі…».
І Катерини Білокур, скажімо, дехто розглядав (в одному з видань української діаспори США «проскочило») ледь не під мікроскопом, та ще й той момент, коли зовсім безнадійну жінку привозять у червні 1961-ого до лікарні Яготина… Нехтуючи тим самим мантру порядності в журналістиці, що так класично звучить в українському прислів‘ї «Написане пером вже не витягнеш і волом».
І воно ж, наче вірус, передається читачам та користувачам. Як, утім, і характеристика Катриного стилю – «наївне мистецтво», що гуляє в інтернетних та видрукуваних текстах.
Її, на мою думку, мистецтвознавцям пора переглянути. Адже ж що не малюнок у спадщині Білокур, то й просторова глибина та гра відтінків, а не пласкість форм та барв, характерна для наївного мистецтва, а певна фотографічність у почерку пензля є не чим іншим, як виявом популярного в ті часи реалізму.
І щодо Ніни можна знайти в Інтернеті багато нерозуміння і нетерпимості, особливо за її висловлювання щодо війни на Донбасі. Хтось навіть легко ставить клеймо «сепаратистка» – тільки через те, що спочатку співачку жахнуло найбільше як по різні боки барикад опинялися рідні люди.
По-моєму, це занадто.
Ніна Митрофанівна, як і Катерина Білокур, несла людям своє мистецтво так, наче на прощу до Бога йшла. Цебто, щоб почуло святе небо над нею із його застережним «Не убий!». Недарма ж казали їй після концерту: «Ми наче в церкві побували…». Тому, мабуть, і було їй так непросто прийняти ту реальність. Та з часом усе-таки прийшло й глибше розуміння отого біблійного «Не убий!» (і це була її маленька перемога). Адже в тій самій Біблії є й інше напуття: «Хай будуть благословенні миротворці!», а з таким віроломством путінської Росії, як у лютому 2022 року, ні миру, ні відібраної землі одними вмовляннями у ворога не відвоюєш.
Але ж і викресати з себе Божу іскру служіння своєму народу – це теж фронт, хоча й без куль та бомб. На окреме від дорослих дітей житло в кількадесят тисяч доларів у неї коштів не було, а ось на церкву (зокрема, ту в Ніжині, де старший син Іван-Януарій знайшов, нарешті, гідне місце) – знайшлося. Й ініціатива президента Віктора Ющенка «Зігрій любов‘ю дитину» (2007) без неї не обійшлася, як і всеукраїнський тур у складі вокального тріо «Золоті ключі» на підтримку соціальної програми «Самотності – ні!» або доброчинний бал «Щастя усім дай, Боже» в Дрогобичі (2018)…
Що й казати за численні концерти – її «співочий тил» – в підтримку сил оборони України в нинішній війні?!
Вона була такою сильною на перший погляд і такою, як зізналася тоді, в Богданівці, слабкою.
Після випуску на екрани телевистави «Катерина Білокур» вона боялася першої зустрічі з богданівцями. Як приймуть? Що скажуть? І, пожартувала, чи не закидають тухлими яйцями? Ми посміялися у напівпустому клубі, звідки вже розходилися по домівках Нінині слухачі, і я зауважила: «Досить того, що яйцями закидали все життя саму Катерину Василівну…» Маючи на увазі тодішнє село з його мовчазним осудом «ледачої Білокурівни», про яку світ, можливо, так би й не почув ніколи, якби десь наприкінці 1930-их не написала листа співачці Оксані Петрусенко та не вклала в конверта полотнинку з намальованим кетягом калини. Після цього в хаті Білокурів стало людно, мов на ярмарку: знавці з Полтави не приховують дива на обличчях, руку Катрі тиснуть, перешіптуються, а вона сяє… Сяє тією глибинною радістю, яку й не опишеш…
Так само не опишеш і розлогий спів Ніни Матвієнко в фільмі-мюзиклі «Сорочинський ярмарок» (2004) – його треба чути. Костянтин Меладзе писав пісню – «Квітка-душа» – для Ніниного унікального голосу, але переживав, що Ніна – ця, по суті, царівна народного мелосу – йому відмовить. Однак та прослухала мелодію й згодилася.
Завдяки Ніниній інтерпретації пісні стрічка проглядається на затамованому, як мовиться, подиху, і здається, що вселенське роздолля народного співу ще ніхто так не підносив до небес, як це вийшло в Ніни.
Нема дива, що й академічний стиль «Київської камерати» співачка зуміла збагатити манерою, напрацьованою вздовж десятиліть в Українському національному хорі імені Григорія Верьовки.
Та і як було не згодитись співачці й актрисі, яка, проживши Катрине набідоване життя в тій телевиставі, взяла й собі щось від її унікальної персоналії?
Найперш, Мавчину душу, залюблену в земний квітучий рай. А ще, либонь, отой німий плач за ранніми картинами, що погоріли в Полтаві під бомбами та снарядами в 1940-х. І клятву, дану самій собі: ніколи, ні за яких обставин не пускати в душу фальші. Катерина Білокур, скажімо, в пізніх 1940-их навідріз відмовилася на замовлення з Полтави малювати щось «епохальне» до 70-річчя вождя Сталіна.
Ніна також була б не Ніною, якби погордувала піснею, написаною для неї без завчасного узгодження. Адже вона була «народною» не так від визнання уряду, як від любові людської. Якось у переході на Хрещатику, поки вела якогось чоловіка з села тими лабіринтами, він навчив її пісні «Ой, роду мій красний…». І «канадського зошита» з рукописними буковинськими піснями передали українці Канади саме їй до рук… І в Штатах гостюючи, залюбки пішла на борщ та вареники до Валентина Лабунського та Катерини Кіндрась – журналістів, які високо несуть стяг України в своєму виданні.
Хоча… Маємо, на жаль, і вірша Дмитра Павличка на адресу Ніни-матері «Не вчи мене любити Україну» – як на мою думку, занадто різкого, упередженого.
А село Катрине, зайняте гонитвою за планами, спущеними згори, натирало мозолі та байдужки терпіло «художницю». В листах до своєї учениці Ганни Косяченко (Народна художниця України, лауреат премії імені Катерини Білокур Ганна Самарська з смт Петриківки на Дніпропетровщині), яка незадовго до смерті своєї наставниці вислала їй з Києва пачку з дефіцитними олійними фарбами та валянки для її хворих ніг, недужа Катря, в якої на руках – ще й тяжкохвора мати, нарікає: «… Галю, дитяточко, не дивуйся, що я так пізно одержала… Лили дощі, була велика грязь … Листи й газети привозили по трасі, а листоношу повідомляли телефоном, щоб виходив за поштою до траси. А посилки, кому були, то звольте у Черняхівку сходити. І кого я не питала, по такій лихій годині ніхто іти не хотів. Як я плакала та переживала…».
Це була та Богданівка, про яку нам із Ніною не хотілось у тому клубі згадувати. Ми бачили того вечора світлі, мов після сповіді, лиця. І хотілося вірити, що це вже інша Богданівка. В іншій Україні.
Де ніколи не відцвіте квітка-душа таких яскраво-самобутніх, як Катерина Білокур та Ніна Матвієнко, особистостей.
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
