Микола Щорс, який воював проти України. Ким він був і які його «заслуги»?

9 грудня 2023 року в Києві демонтували пам’ятник більшовицькому військовому діячеві Миколі Щорсу, який простояв у центрі столиці майже 70 років.

Хто такий Щорс і який він мав стосунок до України? Про це йдеться у статті професора Петра Кралюка, яка була опублікована на сайті Радіо Свобода ще у 2020 році.

_________________________________

(Рубрика «Точка зору»)

Поширена думка, що один із військових командирів більшовиків Микола Щорс (1895–1919) нібито був українським діячем. І то нічого, що в 1918–1919 роках він боровся за радянську владу і воював проти Української Держави й Української Народної Республіки. Часи були такі!

А ще розповсюджуються міфи, ніби Щорс мав якусь проукраїнську орієнтацію і за це його вбили більшовики. Майже мученик за Україну. Головне – міф. З чим-чим, а з міфами Щорсу неймовірно щастило.

«Подвиги» Щорса

І не дуже в нас замислюються, а чим реально займався цей «герой». Майже не говорять про його «подвиги» на Стародубщині, завдяки яким цей український козацький край опинився під п’ятою більшовиків, котрі в травні 1919 року приєднали його до радянської Росії. Після цього Стародубщина фактично виявилася втраченою для України.

Про «подвиги» Щорса на Стародубщині детально написав український історик​ Ігор Роздобудько у своїй монографії «Стародубщина. Нарис українського життя краю». У цьому краї Щорс організовував червоноармійські загони і звідси почався його похід на українські землі.

Варто сказати кілька слів про цього діяча. Народився Щорс 1895 року в містечку Сновськ тодішньої Чернігівської губернії. У літературі зустрічається твердження, що він був українцем. Тут є питання. Саме прізвище Щорс не є українським. Батько ж його, Олександр, прибув до Сновська з Білорусі. Та й чи ідентифікував себе Микола Щорс українцем? Це був обиватель Російської імперії, для якого звичною мовою спілкування була російська.

З початком Першої світової війни Щорс добровільно пішов служити «царю і отєчєству» в російську армію. Там він «заробив» туберкульоз і звільнився з війська вкінці 1917 року в чині підпоручика. Тоді ж перебрався до рідного Сновська.

Після укладення Брестського договору на терени України прийшли німецькі війська. Це викликало невдоволення Щорса. Адже він три роки воював з німцями. Тоді Щорс примкнув до більшовиків. Опинився у так званій «нейтральній зоні», що займала деякі терени Стародубщини. Ця «зона» розмежовувала територію радянської Росії й Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

Тут більшовики, всупереч домовленостям з українською владою, почали організовувати радянські (нібито українські) військові загони. Одним з їхнім організаторів став Щорс у районі містечка Унеча.

Тут він знайшов «свою половину» – красуню-революціонерку Фруму Хайкіну, яка в Унечі очолювала прикордонний загін ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем). Унеча була залізничним вузлом на кордоні з Україною, через який чимало росіян втікали від більшовиків. Тому чекістам було там чим зайнятися, виловлюючи різну «контру», з якою «товариш Хайкіна», судячи зі спогадів, не церемонилася – «сама судила, сама розстрілювала».​

Є достатньо свідчень, зокрема письменників Аркадія Аверчека й Теффі (Надії Лохвицької), які опинилися в Унечі, про те, що чинила Хайкіна і її підопічні. Останніх, як правило, набирали з китайців та казахів, котрі раніше працювали на будівництві залізниці. Ці люди бездумно виконували накази Хайкіної.

За її вказівкою, в Унечі було розстріляно понад 200 осіб, серед яких жінки й малі діти. Звісно, то були жорстокі часи. Але навіть на тодішньому тлі Хайкіна виглядала просто демонічно. Це була жорстока садистка, яка не лише давала численні накази про розстріл, а й сама піддавала тортурам тих, хто потрапляв до її рук. Про цю особу можна писати роман жахів.

22 вересня 1918 року наказом так званого Всеукраїнського воєнно-революційного комітету Щорса призначили командувачем «Українського революційного полку імені товариша Богуна», а у жовтні він пішов на підвищення – став командиром 2-ї бригади у складі Богунського й Таращанського полків 1-ї Української радянської дивізії. Однак ця військова частина поки не вступала в бойові дії.

9 листопада в Німеччині вибухнула революція. Німецькі війська, які перебували в Україні, опинилися в стані деморалізації. Щорсу з Москви наказують вступити в переговори з німецькими військовиками, розташованими на Стародубщині. Що він і робить. Німецькі солдати почали покидати цей край. Радянські (буцімто українські) війська зайняли Стародуб. Однак повністю окупувати Стародубщину їм відразу не вдалося. Її захищала українська Сірожупанна дивізія.

Жорстокі бої точилися за містечко Клинці, яке розташоване неподалік Унечі. Майже місяць сірожупанники обороняли його, не допускаючи радянські війська на українські терени. Лише 14 грудня щорсівцям вдалося взяти цей населений пункт. Сюди ж прибула дружина Щорса Хайкіна, яка почала жорстоку розправу над місцевими жителями, котрі підтримували українську владу. Чимало людей за її вказівкою було розстріляно.

Далі бригада під командуванням Щорса зайняла Чернігів, Київ, Фастів. 5 лютого 1919 року Щорса призначили комендантом Києва. У місті розпочався черговий раунд червоного терору. Із 6 березня по 15 серпня Щорс командував 1-ю Українською радянською дивізією, яка захопила Житомир, Вінницю й Жмеринку, воювала в районі Сарн, Новограда-Волинського й Шепетівки проти військ Української Народної Республіки.

У серпні 1919 року більшовики вирішили, що нема чого далі гратися в радянську українізацію. Українські радянські дивізії були переформовані. 1-а Українська радянська дивізія була об’єднана з 3-ю прикордонною дивізією, якою командував Іван Дубовий, ставши 44-ю стрілецькою дивізією Червоної армії. 21 серпня 1919 року Щорса призначили командиром дивізії. Але на цій посаді він довго не перебував. Уже 30 серпня Щорс загинув біля села Білошиці (неподалік Коростеня) в бою з вояками Української галицької армії.

Обставини його загибелі викликають чимало запитань. Встановлено: Щорс помер, отримавши кулю в потилицю. Чи могла це зробити куля, яка прилетіла від галицьких вояків? Малоймовірно. Радше, це зробили свої.

Комдива міг застрелити його заступник – Іван Дубовий, який, можливо, хотів зайняти посаду свого начальника. Дубовий у цьому гріхові «чистосердечно покаявся» в катівні НКВД в 1937 році. Однак відомо, що енкаведисти і не в такому змушували зізнаватися своїх «підопічних».

Ще один можливий вбивця Щорса – політінспектор реввоєнради 12-ї армії Павло Танхіль-Танхиливеч, котрий, як і Дубовий, перебував біля комдива в момент його загибелі. Смерть Щорса й донині лишається прикрита пеленою таємничості.

Не менш дивні пригоди почалися з його тілом. Воно було доставлене не в його рідний Сновськ, а на Стародубщину, в містечко Клинці, де з ним відбулося прощання. Отож, де Щорс починав свою кар’єру червоного командира, там і закінчив. Тіло його забальзамували, запаяли в цинкову труну й поїздом відправили аж у Самару, місто, з яким Щорса нічого не зв’язувало. Щорса-покійника супроводжували його дружина, її три сестри, курсанти військового училища й політпрацівники. Чому це робилося – теж немає належного пояснення.

Поховали Щорса на Всесвятському цвинтарі в Самарі майже потайки. А його дружина залишилася жити в цьому місті, отримавши роботу у владних органах. Тоді вона була вагітною від Щорса й пізніше народила дочку. При цьому змінила своє прізвище з Хайкіної на Ростову. Вона начебто забула про свої чекістські подвиги на Стародубщині й свого «героїчного мужа». Отримала вищу технічну освіту, працювала на різних будовах того часу.

У 1926 році Всесвятський цвинтар закрили. Рідним дали можливість перепоховати своїх близьких. Хайкіна-Ростова цього не зробила. Прізвище Щорс на надмогильному обеліску нічого самарцям не говорило. Такого «героя» громадянської війни не пам’ятали. Його могилу зрівняли із землею.

Щорсівська міфологія

Ситуація змінилася в 1935 році завдяки Йосипу Сталіну. На той час минуло майже двадцять років від часів громадянської війни, виросло нове покоління. Сталін, не бажаючи мати конкуренцію з боку знаних полководців цієї війни, почав їх усувати, багато з них було репресовано.

Натомість почали творитися міфічні герої громадянської війни. Серед них Василь Чапаєв, про якого буз знятий відомий фільм. Сталін вирішив дати українцям свого Чапаєва. І на цю роль був призначений маловідомий у той час Щорс.

Олександру Довженку сам Сталін доручив знімати художній кінофільм, який вийшов на екрани в 1939 році. Робота над цим фільмом коштувала режисеру чимало нервів та здоров’я.

Довженко зізнавався: «На «Щорсі» я заболів грудною жабою». У нього стався інфаркт. Адже робота над фільмом тривала в розпал репресій, коли свідки діянь Щорса, наприклад, Іван Дубовий, опинилися в катівнях НКВД. Сценарій доводилося не раз переробляти, викидати вже зняті епізоди фільму й знімати нові.

Зрештою, Довженко розумів, що його фільм – фікція, створена на догоду Сталіну та його оточенню. Інші ж митці теж почали творити «щорсіану». Про Щорса з’явилися художні й начебто документальні книги, пісні, опери…

Тут Хайкіна-Ростова згадала, ким був її чоловік. Вона стала активісткою, очолила «щорсівський рух», виступала на численних зустрічах зі спогадами про свого «героїчного чоловіка». Правда, мала з того руху немалий зиск. У 1940 році вона отримала квартиру в Москві, у престижному «домі на Набережній», де селили представників радянської еліти.

Іменем Щорса почали називати в Радянському Союзі вулиці, проспекти, парки, колгоспи, навіть міста, села, створювали його музеї. Чимало таких «щорсівських знаків» було на Стародубщині. До 2015 року центральний парк Стародуба носив ім’я Щорса. Це було своєрідним свідченням українськості цього краю. Адже Щорс розпочинав тут свою військову кар’єру як радянський український (!) командир.

Однак, де покоїться прах цього «героя», довгий час не знали. Не знала цього й «любляча дружина» Щорса Хайкіна-Ростова. Не доглядала вона могилу свого судженого. Місце поховання Щорса шукали в 1947 і 1948 роках. Але так і не знайшли. І лише в 1949 році тіло «героя» громадянської війни виявили завдяки робітнику Івану Ферапонову з міста Куйбишева (Самари), який свого часу ховав Щорса і пам’ятав, де його могила.

Прах перепоховали на Куйбишевському міському кладовищі, а згодом на могилі встановили гранітний обеліск.

Чи потрібен Щорс Україні? Це людина, яка боролася проти української влади, яка допомогла більшовикам завоювати Стародубщину й перетворити її в «російську територію», і яка потім була міфологізована Сталіном та його ідеологами? Однозначно – ні!

Не даремно під час декомунізації, в 2016 році, місту Сновськ, яке ще в 1935 році назвали Щорсом, була повернута стара історична назва, а село Щорсівка, під яким згинув цей «герой», знову почали іменувати Білошиці. А пам’ятник Щорсу був відкритий у Києві в 1954 році, спеціально до ювілею 300-ліття Переяславської ради.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода