У відеоперформансі «Білий прапор» виконавиця Айрін Сафарлі, повністю вдягнена в біле, повільно рухається крізь ліс, тримаючи великий білий прапор. Робота знята у селі Сілець Львівської області одним безперервним кадром. Камера супроводжує перформерку, постійно змінюючи позицію — то йде за спиною, то випереджає збоку, то виходить їй назустріч, — залишаючись у межах єдиного тривалого руху. Нічого «не відбувається». Є лише ритмічне проходження простору, кроки, дихання та коливання білого полотна.
«Білий прапор» є наступним кроком у художніх дослідженнях Айрін Сафарлі після site-specific перформансу «Чорні об’єкти», де тіла, загорнуті в щільну чорну тканину, перетворювалися на анонімні темні маси в лісовому середовищі.
У новій роботі перформерка несе важкий білий прапор як матеріальний і надлишковий об’єкт. Цей тягар уповільнює рух, робить кожний крок більш свідомим і пов’язаним із ландшафтом. Білий колір не маскує, а навпаки — робить тіло помітним, водночас створюючи ефект візуальної стертості: на тлі зелені та коричневих відтінків лісу фігура акцентує увагу на своїй присутності.
Тривалий безперервний план занурює глядача в реальний час події — час ходьби, дихання, вітру в кроні дерев. Перегляд перестає бути спостереженням ззовні і перетворюється на майже фізичне співпереживання ритму місця.
«Білий прапор» від актриси Театру Кафки досліджує можливість іншої, неконфронтаційної форми присутності в природному середовищі. Важкий білий об’єкт, який перформерка несе без очевидного адресата, стає інструментом уповільнення та вразливості. Це жест відкритості: тіло не намагається домінувати над простором, не зливається з ним повністю, а залишається видимим і водночас делікатним. Прапор втрачає своє звичне символічне навантаження і перетворюється на матеріальну пропозицію — пропозицію співіснування, де присутність не потребує сили чи контролю.
Робота запрошує сповільнитися разом із перформеркою і пережити ліс не як декорацію, а як живий час і простір, у якому людина може бути присутньою інакше. На відміну від перформансу «Чорні об’єкти», де перформери постають як чужі, ворожі та шкідливі для природи форми, тут Айрін Сафарлі навпаки пропонує вразливу й відкриту присутність — таку, що не домінує і не шкодить середовищу, а повільно й свідомо вписується в його ритм, перетворюючи тягар білого прапора на жест співіснування.
