На Дніпропетровщині відзначили 100-річчя Федора Панка, всесвітньо відомого майстра петриківського розпису, заслуженого майстра народної творчості України. До свого ювілею митець не дожив 17 років. Ті, хто його знав як творчу особистість і людину, кажуть: прожив довге, сповнене випробувань життя, у якому були два голоди й війна, та не втратив людяності. А ще, додають, мав дивовижне відчуття прекрасного й почуття гумору.
Невідомі факти про визначного художника пригадали його добрі знайомі й шанувальники творчості, а також син Віталій Панко.
Повернувся батько додому дуже слабким. Таким, що баба казала дідові: «Федьці сорочку не купуй, він все одно помре»
Панки походять з давнього козацького роду, каже син майстра петриківського розпису Федора Панка Віталій Панко. Буцімто один із його пращурів, сміливець і відчайдух, украв красуню-наречену, чи то черкеску, чи кримчанку, в іншого запорожця. Але це – сімейна легенда, зазначає син.
Беззаперечне, каже, інше: він – з родини політрепресованого. Його дід, батьків батько Сава Панко, відомий у Петриківці своїм прізвиськом «Дядько, який двічі не повторює», за непокору радянській владі був засуджений до п’яти років Колими.
«Савка Панко служив пономарем у церкві. 1932 року його запросили в сільраду й сказали: ти грамотний, чотири класи церковноприходської школи, підеш у бригаду з хлібозаготівель. Але він сказав, як відрубав: «Я і не дбав, я й не піду». І за ці слова на п’ять років на Колиму. Дід не каявся, нічого, але була амністія, зменшили строк до чотирьох. Був майстровитий – і так вижив там. Дід розказував: у Колиму скидали померлих, навесні річка була аж червона», – каже Віталій Панко.
Два голоди і війна
На долю його батька Федора, зазначає син, також випало багато життєвих випробувань – він пережив Голодомор 1932-33 років і післявоєнний голод 1946-47-х. Під час Другої світової війни 17-річним парубком був вивезений до Німеччини, де працював на важкому виробництві.
Батько розказував, що місцеві чоловіки спершу з нього сміялися, мовляв, Панко бабськими горщиками займається
«Місто Губен. Працював він спершу на одного німця, а потім – на німкеню. Працювали тяжко, там заробив і виразку шлунку. Він там пробув з 1942-го по 1945-й. Там був завод, де виготовляли снаряди. Так-от, коли увійшли наші, – їх, «угнаних», відправляли на завантажування станків. А станки були заміновані. Батько казав: іде на роботи осіб 40, а вертається 18-20. Отаке було ставлення!.. Повернувся батько додому дуже слабким. Таким, що баба казала дідові: «Федьці сорочку не купуй, він все одно помре», – розказує син.
Але Федір Панко вижив. І м’ясорубка війни не вбила у ньому прагнення творити. Повернувшись додому, в село, він десять років пропрацював землеміром, але не полишив малювання. У цьому його підтримували вчителі розпису з художньої школи, де він вчився до війни, – Тетяна Пата та Олександр Статива.
Непартійний майстер
Відродження розпису в Петриківці, каже син Віталій, його батько розпочинав у старій клуні, яку місцева влада віддала йому під майстерню. Потім з’явилася артіль «Вільна селянка». Згодом він зумів об’єднати петриківських художників у цех підлакового розпису при петриківській фабриці художніх виробів «Дружба», а потім, 1970 року, – в експериментальну художню майстерню. Продукція петриківських майстрів почала йти на експорт.
«Батько розказував, що місцеві чоловіки спершу з нього сміялися, мовляв, Панко бабськими горщиками займається, краще б свині вирощував, краще б гроші заробляв. Тільки пішла продукція на експорт, слава якась – трохи замовкли. Але почалось інше: «Так Панко ж не партійний!». І почали писати на нього – і в райком, і в обком, і в ЦК. Він так і не вступив у комуністичну партію, відмовлявся до останнього. А доноси писали – його ж колеги, «стукачики», вони були в кожному мистецькому колективі», – говорить Віталій Панко.
А доноси писали – його ж колеги, «стукачики», вони були в кожному мистецькому колективі
«Про батька важко говорити, бо це – батько, але, треба сказати, він – і сподвижник, і митець. За своє життя він багато чого встиг зробити», – додає син.
За своє життя Федір Панко виховав кілька поколінь художників, його учнями були понад 300 майстрів, серед яких є знані. Він також взяв участь у багатьох міжнародних та загальноукраїнських виставках. Одну з таких імпрез пригадала його землячка й шанувальниця його творчості, письменниця Леся Степовичка.
Гості ахали та охали, питали, як це все можна купити, забрати з собою. Він сказав: «Я нічого не продаю, дивіться тут, фотографуйте»
«Є фото, де ми з Федором Савичем Панком стоїмо біля його картини «Кошовий отаман Петро Калнишевський. Це було 2004 року. Була в художньому комбінаті, в Петриківці, виставка до 80-річчя майстра. Я приїхала тоді з іноземцями, і ми дивилися тоді ці картини. Гості ахали та охали, питали, як це все можна купити, забрати з собою. Він сказав: «Я нічого не продаю, дивіться тут, фотографуйте».
Я в них і ночувала, і воду пила з їхньої криниці на обійсті, і вечори були такі – з душевними розмовами. Знаєте, він мав таке чудове почуття гумору. І він мені каже, саме тоді, коли зроблено цю фотографію. «А можна у вас щось спитати? А що ви таке їсте, що ви отака біла, як сметана?». А я ще думаю собі: «Що то – художник, художній погляд на речі», – говорить з усмішкою Леся Степовичка.
Квіти, птахи, образ батьківщини
У своїй творчості Федір Панко не раз звертався до теми війни, яку пережив і яка йому боліла, зокрема робив малюнки за романом «Прапороносці» Олеся Гончара, з яким товаришував. І все ж чільне місце в його роботах належить традиційним для петриківки квітам, які він любив і вивчав «з натури».
А ще – птахам. Вони у його творчості мають глибоко символічне значення, каже народний майстер і добрий знайомий Панка Микола Чирва.
Ця історія мала продовження: діти виросли, піднялися «у верхи» й забули матір. І кавуни ті, і матір, і село…
Відома мальовка «П’є журавка воду», говорить Чирва, – то про матір, а в ширшому розумінні – про батьківщину.
«Федір Савич мені розказував про цю картину – «П’є журавка воду». 1947 рік, голод. А він працював бригадиром на баштанищі. От одна жінка каже: «Двоє дітей в селі, мені їх треба нагодувати, а нічим». Що він міг? Сказав: «Бери кавунів, скільки піднесеш, але вночі, щоб ніхто не бачив». І ось уночі та мати набрала мішок кавунів і пішки з кряжа – а це 15-20 кілометрів від села – пішла до дітей. Нагодувала. А на ранок вже треба ж було вернутися назад, в степ, на роботу. Ця історія мала продовження: діти виросли, піднялися «у верхи» й забули матір. І кавуни ті, і матір, і село…», – розповідає Микола Чирва.
Федір Панко помер 2007 року. У Петриківці діє музей його творчості, відкритий стараннями доньки, майстрині Валентини Панко.
Нещодавно в Дніпрі з’явилася вулиця його імені. А на ювілейному вечорі друг родини, мандрівник-екстремал з Дніпра Сергій Гордієнко анонсував свою нову пішу подорож – одиночний перехід Дніпро – Кельн, який він також присвятить пам’яті Федора Панка.
